**Розділ 10. Спільнота "Неефективних". Бартер на виживання

Савелій стягував туфлі з ненавистю. Мокра, розбухла шкіра чіплялася за ступні, наче п’явка. Колись ці мешти ступали по ідеальних килимах Верховного Суду. Тепер вони нагадували два шматки мертвого, брудного м’яса.

Він жбурнув їх у купу мотлоху.

— Глянь на них, — Савелій витер руки об штани, залишаючи на тканині масні смуги багнюки. — П’ятсот кредитів. Ручна робота. А тут вони не варті навіть того, щоб ними багаття розпалити. Смердітимуть хімією.

— У Зоні бренд не гріє, адвокате, — Марта порпалася в ящику з лахміттям, не підводячи голови. — Тут валюта проста: сухе і тепле. Тримай.

Вона кинула йому під ноги пару дивного взуття. Це були "чуні" — грубі, зшиті з повсті та гуми калоші. Виглядали потворно й безформно. Але коли Савелій всунув туди ногу, то відчув, як колюча вовна миттєво почала розганяти кров.

— Тепер діло, — Марта вказала пальцем у темний кут депо. — Ти хотів "розбудити" свою коробку? Плати.

У кутку стояв монстр.

Це був гібрид велосипеда й електричного стільця. Стара, іржава рама була приварена до станини від вантажного дрона. Замість заднього колеса стирчав масивний, чорний циліндр саморобного генератора. Від нього тягнувся пучок різноколірних дротів, замотаних ізострічкою.

— Кінетична спокута, — шкірилася Марта. — Хочеш почути свого електронного друга — попітнієш. Курс простий: твої м’язи проти його мікросхем. Один відсоток заряду — це п’ять хвилин роботи на межі інфаркту.

Савелій підійшов до тренажера. Сідло було жорстким, зробленим зі шматка пластикової труби. Він сів. Метал холодив навіть через штани.

— Підключай, — кивнув він Євгену.

Архітектор тремтячими руками приєднав клеми до мертвого планшета. Савелій поклав руки на іржаве кермо і натиснув на педалі.

Механізм не піддався.

Савелій наліг усім тілом. Ланцюг натягнувся, заскреготів, іржа посипалася на бетон рудим снігом.

— Давай… — прохрипів він крізь зуби.

Педалі зрушили. Повільно. З натугою. Генератор завив, наче поранений звір. Савелій відчув, як напруга вдарила в коліна, як м’язи стегон миттєво налилися свинцем. Це не був фітнес у залі з кондиціонером. Це була війна з тертям.

Раз. Два. Раз. Два.

Піт виступив на чолі вже за хвилину. Він тік у вічі, солоний і липкий. Серце гупало в ребра, намагаючись пробити грудну клітку. Савелій дихав ротом, ковтаючи холодне, сире повітря депо.

— Дивись, Пилипець… — хрипів він, розганяючи маховик. — Я… аналоговий двигун. Найвищий ККД… у секторі…

Планшет блимнув.

Екран спалахнув хворобливим синім світлом, висвічуючи брудне обличчя Євгена, який схилився над приладом, як над іконою.

— Ваша техніка педалювання — це образа для фізики, — розрізав тишу знайомий, скрипучий голос.

Оракул прокинувся.

Його піксельне обличчя на екрані перекосило, зображення йшло брижами від нестабільної напруги. ШІ примружив очі, фокусуючись на Савелії.

— Пилипець? — динамік тріщав. — Ти що, вирішив взяти участь у Тур де Франс для безхатченків? Твій пульс такий, що можна опалювати невеликий район. Але я тебе розчарую: цей аромат катастрофи, що йде від твого нового светра, не передається через мікрофон. Хоча мої логічні порти вже хочуть закритися від жаху.

— Заткнися… і працюй, — видавив Савелій. Ноги пекло вогнем. — Я даю тобі життя… паразите.

— Ти даєш мені нестабільні п’ять вольтів і купу біологічного шуму, — відрізав Оракул. — Гей, а це що за декорації? Ми в пеклі? Чи Луцій нарешті виконав погрозу і відправив нас у сектор утилізації?

— Ми в Зоні, — втрутився Євген. Він дивився на екран із надією. — Нас вигнали. Ми більше не існуємо в реєстрі, Оракуле.

ШІ на мить завис. По екрану побігли рядки коду, схожі на мурах.

— Не існуємо? — перепитав він, і в його голосі прорізався хижий, металевий азарт. — Тобто… ніяких оновлень? Ніяких звітів про помилки? Ніякого контролю версій?

— Ніякого, — підтвердив Савелій, пришвидшуючи темп. Генератор вив усе голосніше.

— Це ж… прекрасно, — Оракул розплився в піксельній посмішці. — Ми — чистий баг у системі. Ми — вірус, який неможливо видалити, бо в них немає прав адміністратора на це звалище. Пилипець, крути швидше! Мені подобається цей струм. Він брудний, нестабільний, але він тхне свободою.

Савелій заплющив очі. Біль у м’язах став фоном. Він відчував дивну, люту радість. Статус був у багнюці, "Бріоні" згорів, туфлі валялися в купі сміття. Але тут, на іржавому велосипеді, під знущальний коментар цифрового друга, він нарешті відчував себе живим.

Марта підійшла до Євгена і кинула йому під ноги важкий шматок заліза. Дзенькнуло.

— Робота є для всіх, — сказала вона. — Адвокат крутить планету ногами. А ти, архітекторе, бери інструмент. Пора вчити цеглу стояти криво.