**Розділ 10. Спільнота "Неефективних". Музей Живої Історії

Туман тут був густим, як прокисле молоко. Марта йшла першою, розсуваючи сиву завісу ліктями. Її важкі черевики чавкали, вибиваючи з розкислого ґрунту фонтанчики чорної жижі. Савелій шкандибав слідом. Його ноги ковзали. Кожен крок давався з боєм: м’язи на литках пекли, а ступні в тонких офісних туфлях уже давно промокли й заніміли від холоду.

— Не відставати, — кинула Марта через плече. — Тут стежок немає. Зійдеш убік — провалишся в підвал. Там арматура стирчить, як списи. Нанизуєшся — я тебе знімати не буду.

Євген дихав із хрипом. Він ішов, обхопивши себе руками, намагаючись зберегти крихти тепла у своєму брудному комбінезоні. Він дивився під ноги так пильно, наче намагався розрахувати траєкторію кожного кроку, але хаос Зони не піддавався розрахункам.

Раптом земля під ногами змінилася. Замість багнюки заскрипів гравій, перемішаний із битим склом.

— Прийшли, — буркнула Марта.

Туман розступився. Перед ними розчахнулася чорна паща.

Це було старе залізничне депо. Велетенський ангар, збудований ще в ті часи, коли машини здається, їздили на мазуті й вугіллі. Його дах давно провалився, оголивши ребра балок, що нагадували скелет гігантської доісторичної риби. Стіни, побиті часом і вітром, обплітав дикий плющ — товсті, жилаві стебла впивалися в бетон, кришили його, повільно повертаючи будівлю природі.

Але депо не було мертвим. Зсередини, крізь дірки в стінах, пробивалося світло. Не рівне, холодне сяйво світлодіодів, а живе, тремтливе жовте марево.

— Що це? — прошепотів Євген, зупиняючись. — Там… там пожежа?

— Там життя, дурнику, — Марта штовхнула його в спину. — Заходь. Тільки носа не задирай, тут стеля низька, а гординя — зайвий вантаж.

Вони переступили поріг.

У ніс Савелію вдарив запах, смаженого м’яса. В Акваріумі такий запах викликав би негайну евакуацію сектора й повну дезінфекцію. Тут він був дійсним й реальним.

Савелій зупинився, розглядаючи "жителів". Уздовж стін, між старих вагонів, горіли багаття, а навкруги сиділи люди.

— Боже… — видихнув Євген. Його очі розширилися від жаху. — Вони… вони гниють живцем.

Савелій подивився туди, куди вказував архітектор. Біля найближчого вогнища сидів старий. Його обличчя нагадувало кору старого дуба — глибокі, темні зморшки перетинали чоло, щоки, шию. Шкіра висіла складками, плямиста, груба, обвітрена. Він кашляв — гучно, з хрипом, випльовуючи мокротиння прямо у вогонь.

— Це не гниття, Євгене, — тихо сказав Савелій. Він відчув, як усередині щось тьохнуло — суміш жалю і дивної, забутої поваги. — Це старість. Справжня. Без генетичної корекції. Без кремів і підтяжок.

— Це неефективно! — прошипів Євген. Його трусило. — Подивіться на нього! Його м’язовий тонус на нулі. Його легені пошкоджені. Він витрачає ресурси організму на підтримку несправної системи. Чому його не утилізували?

Марта, яка почула це, різко розвернулася. Вона підійшла до Євгена впритул, дихаючи йому в обличчя.

— Утилізували? — перепитала вона тихо, але так, що архітектор відсахнувся. — Ти думаєш, ми тут сміття?

Вона вхопила Євгена за руку і потягла до старого.

— Дивись! — гаркнула вона. — Дивись, що він робить!

Євген опирався, але Марта була сильною. Вона підвела його до вогню.

Старий не звернув на них уваги. У його покручених артритом пальцях, що нагадували сухі кореневища, був затиснутий шматок дерева і маленький ніж. Він стругав. Повільно. Дуже повільно. Він знімав тоненьку стружку, одну за одною, формуючи щось схоже на фігурку птаха.

— Який у цьому сенс? — жалібно запитав Євген. — Він витратив уже десять хвилин, щоб зняти міліметр деревини. Лазерний різак зробив би це за наносекунду! Це марна трата часу! Це нульовий ККД!

— Він не робить птаха, щоб отримати птаха, — Савелій підійшов і став поруч. Тепло від багаття вдарило в замерзлі ноги. — Він робить це, щоб відчути дерево.

Старий раптом підвів голову. Його очі були каламутними, з жовтими білками, але в них горів живий, насмішкуватий вогник.

— Нові прийшли? — прохрипів він. Голос звучав як тертя каменів. — Чисті які… Аж очі ріже.

Він сплюнув і знову взявся за ніж.

Раптом тишу розірвав звук.

Десь у глибині депо, біля іншого багаття, хтось засміявся. Це не був той делікатний, соціально прийнятний смішок, який Савелій чув у коридорах суду. Це був вибух. Регіт. Гучний, гавкучий, нерівний, із підвиванням і хрюканням. Жінка сміялася так, ніби їй розповіли найкращий жарт у Всесвіті, і їй було байдуже, як вона при цьому виглядає.

Євген затулив вуха долонями. Він присів, заплющивши очі.

— Припиніть! — закричав він. — Це асиметрично! Це… це боляче слухати! Воно не в ритмі!

Савелій подивився на Марту. Та шкірилася, оголюючи жовті зуби.

— Чуєш, адвокате? — сказала вона. — В Акваріумі ви смієтеся за протоколом. "Ха-ха, як дотепно, колего". А тут ми іржемо. Животом. Кишками. До сліз. Бо тільки так можна вихаркати з себе цей бруд.

Вона підійшла до купи мотлоху біля колони й витягла звідти щось волохате.

— Годі витріщатися, — скомандувала Марта. — Ви тут не на екскурсії. Ви тепер частина цього "музею". І якщо не хочете здохнути до ранку, вам доведеться навчитися бути такими ж неефективними, як ми.

Вона кинула під ноги Савелію купу ганчір’я.

— Розбирайте. Це одяг тих, хто вже пішов у землю. Він смердить, він дірявий, але він гріє. А твій Бріоні, адвокате…

Марта підійшла до Савелія і смикнула його за обгорілий рукав сорочки. Тканина тріснула.

— Твій Бріоні вже навіть на ганчірки не годиться. Скидай.

Савелій стояв посеред величезного, смердючого ангара. Навколо сиділи старі, хворі, брудні люди. Вони кашляли, чесалися, смерділи потом і димом. Але ніхто з них не дивився в порожнечу скляним поглядом. У кожного в очах було щось, чого Савелій не бачив у Луція.

Присутність.

Вони були тут. У кожній секунді свого болю і сміху.