**Розділ 10. Спільнота "Неефективних". Шрам на землі

Плита шипіла. Лазерний промінь не просто розколов бетон — він випалив у ньому глибоку, ідеально рівну траншею. Краї розлому остигали, клацаючи від різкого перепаду температур. Смерділо розпеченим камінням.

Савелій сплюнув на землю. Густа, чорна від пилу слина миттєво зникла в сірому попелі. Тріснула розбита губа, і кров повільно заповнювала тріщину на шкірі. Він спробував спертися на руку, щоб підвестися. Долоня ковзнула по гарячій крихті, здираючи шкіру. Біль був гострим, миттєвим і напрочуд протверезним.

— Живий, аналоговий? — голос Марти продерся крізь дзвін у вухах.

Вона не допомагала. Стояла над ними, вперши руки в боки, схожа на старе вузлувате дерево, яке пережило і бурю, і посуху. Тінь від неї падала на Савелія — поламана, довга, чорна на фоні рудого марева Зони.

— Дихай, Пилипець, — прохрипів Савелій сам до себе.

Груди стиснуло, наче сталевим обручем. Легені, звиклі до кондиціонованого повітря готелю "Ретроспекція", зараз судомно намагалися відфільтрувати гар. Савелій нарешті сів. Голова паморочилася, світ перед очима плив каламутними плямами. Він провів долонею по грудях. Жорстка, колюча вовна светра тепер смерділа не вівцею, а смаленим рогом. Лівий рукав затлів, скрутився чорними, твердими ковтунами, оголивши шкіру, що пекла від сажі та дрібних опіків.

Поруч, у купі будівельного сміття, щось зашаруділо.

Євген не виходив — він виповзав. Архітектор гріб пальцями землю, ніби плив проти течії. Його обличчя побіліло так, що стало видно кожну судину під натягнутою шкірою. Очі застигли, зіниці розширилися на всю райдужку, вбираючи червоне небо Зони Чотири. Він трусився, і цей дрібний, гидкий тремор передавався здається, навіть землі під ним.

— Вони… вони стріляли, — голос Євгена зірвався на тонкий, пташиний свист. — Прямо в нас. Це порушення… порушення протоколу безпеки. Без попередження!

— Це протокол корекція, хлопче, — Марта байдуже копнула носаком важкого черевика уламок цегли, що ще димів. — Ти намалював криву лінію? Отримав прямий промінь. Система ненавидить, коли їй псують геометрію.

Вона нахилилася, схопила Євгена за комір брудного комбінезона і ривком поставила на ноги. Жодного жалю. Тільки суха, жорстка сила, необхідна для виживання.

— Вставай, сопляк. Дрон пішов на перезарядження, але повернеться сканувати тепловий слід. Якщо не хочеш стати частиною фундаменту — охолонь і рухайся.

Савелій підвівся, тримаючись за іржаву арматуру, що стирчала зі стіни. Він подивився на те місце, де Євген намагався закласти свій перший камінь. Від вугільного креслення, від тієї наївної спроби побудувати дім, не лишилося нічого. Лише чорна, обвуглена смуга. Шрам.

— Зачистили, — констатував Савелій. Він намацав планшет. Корпус Оракула був теплим, майже гарячим. Живий. — Вони думають, що стерли нас.

— Вони стерли камінь, — Марта розвернулася і покрокувала вглиб руїн, навіть не озираючись. — А ви м’які. Вас лазером різати — енергію марнувати. Вас голод і холод доб’ють швидше. За мною.

Савелій штовхнув Євгена в спину. Архітектор стояв як укопаний, дивлячись на випалену землю.

— Йди, — гаркнув адвокат. — Тут немає на що дивитися. Це просто фізика. Висока температура проти низької самооцінки.

Вони йшли слід у слід. Марта знала стежку, якої не бачили очі міських жителів. Вона ступала там, де бруд був твердішим, а бетонні плити не хиталися під вагою тіла. Савелій ледве встигав за нею. Його туфлі, колись начищені до дзеркального блиску, тепер нагадували два шматки брудної глини. Підошва ковзала, ноги підверталися, але він вперто переставляв їх, змушуючи м'язи працювати через "не можу".

— Ти теж так бігла, Марто? — запитав Савелій, коли вони трохи відійшли від місця удару. Дихання збивалося, слова вилітали разом із хрипом. — Коли вони тебе списали?

Марта зупинилася. Різко. Савелій ледве не врізався в її спину. Вона повільно повернула голову. У сутінках її очі блищали, як вугілля.

— Я не бігла, адвокате. Я пішла, — вона витягла з кишені довгу металеву спицю. То була не зброя, а інструмент, але в її руках він виглядав небезпечніше за ніж. — Я була провідним інженером у Секторі Енергорозподілу. Розраховувала потоки до мілісекунди. Моє життя було ідеальною схемою. А потім я зрозуміла: я хочу бачити, як петля лягає на петлю. Справжню вовну, а не цифрову проєкцію.

Вона підняла спицю, і тьмяне світло блиснуло на металі.

— Я захотіла робити щось, чого можна торкнутися руками. Що має вагу і текстуру. Мене назвали "неефективною". Сказали — нераціональна витрата часу. Запропонували корекцію. Я послала їх до біса і вийшла через шлюз.

— І ти вибрала це? — Євген обвів тремтячою рукою руїни. — Цей… смітник?

— Я вибрала відчувати пальцями опір матеріалу, а не холод сенсора, — Марта хижо посміхнулася, оголюючи жовті зуби. — Тут, у Зоні, час не витрачають. Тут його проживають. Кожну кляту секунду, від якої болять кістки.

Савелій відчув, як ці слова влучили в ціль. Він подивився на свої руки — брудні, в сажі, з обдертими нігтями. В Акваріумі він роками не відчував свого тіла, воно було просто носієм для мозку. Тут тіло кричало про своє існування кожним нервом.

— Рухайтеся, філософи, — скомандувала Марта. — Туман густішає. Якщо ми не дійдемо до сховища за десять хвилин, ваші легені наберуть стільки вологи, що ви втопитеся на суші.

Вони пірнули в туман. Сира, холодна імла обпалила обличчя. Савелій міцніше притиснув лікоть до ребер, відчуваючи твердий корпус планшета. Оракул мовчав, але його тепло гріло краще за піч.

Вони більше не були громадянами. Вони були втікачами, помилками, брудом. І вперше за довгі роки Савелій Пилипець відчув, що він знаходиться саме там, де повинен бути.