**Розділ 9. Валюта Зони. Геометрія бруду

Екран планшета здригнувся, випльовуючи в туманне марево Зони синювате, хворобливе світло. Оракул прокинувся. Його піксельна борода перекосилася, наче він щойно пережив лоботомію. Динамік хрипнув, витискаючи з себе звуки, схожі на тертя пінопласту об надгробну плиту.

— Пилипець… — проскрипів ШІ. — Мої сенсори фіксують… багнюку. Багато багнюки. Рівень неорганічного шуму перевищує всі допустимі межі. Це що, твій новий офіс? Де мій хмарний рендеринг? Де мій 3D-принтер для бетону, ти, аналоговий садисте?

— Твій принтер стоїть на колінах і мажеться сажею, — Савелій кивнув на Євгена.

Архітектор не ворухнувся. Він застиг перед тією самою іржавою арматурою, яку встромив у землю вчора. Тоді це був пам’ятник розпачу. Тепер — нульова точка координат. Навколо лежав хаос: бита цегла, покручені дверні рами, що нагадували ребра велетенських скелетів, які виринули з-під землі після апокаліпсису.

Марта сиділа на камені поруч, підкидаючи у вогонь шматки того, що могло горіти. 

— Ну, архітекторе, — Савелій штовхнув Євгена носаком туфлі, яка вже давно перестала блищати. — Досить молитися на залізяку. Оракул чекає на твій геній. Дай йому те, що він зможе обгидити.

Євген повільно підвівся. Його пальці, звиклі до стерильних сенсорів Акваріума, тепер були чорними від вугілля. Він підійшов до великої бетонної плити, що лежала криво, напівзатоплена в багнюці. Вона була посічена глибокими тріщинами, наче мапа старого світу, яку хтось намагався порвати.

— Ти що робиш, біологічна одиниця? — Оракул примружив піксельне око. — Твій пульс прискорився на чотирнадцять відсотків. Ти збираєшся вчинити акт вандалізму над цією чудовою несиметричною поверхнею?

Євген не відповів. Він опустився на коліна. Вугілля в його руці хруснуло, залишаючи на сірому бетоні жирну, чорну рану. Він провів першу лінію. Вона не була рівною. Вона повторювала вигин тріщини, обходила скол бетону, підкорялася рельєфу.

— Це — шлях найменшого опору, Оракуле, — прохрипів Євген. Його голос більше не дрижав. — В Акваріумі ми вирівнювали ландшафт під будинок. Тут ми впишемо будинок у ландшафт. Ми не будемо воювати з цією землею. Ми з нею домовимося.

Він малював швидко. Вугілля малювало не кімнати — воно малювало зони виживання. Стіни обминали коріння старого дерева, що пробило фундамент, наче артерія велетня. Вікно планувалося саме там, де між руїнами висоток пробивався перший промінь справжнього, не відфільтрованого сонця.

— Це порушення всіх стандартів опору матеріалів! — верескнув Оракул. — Кут нахилу — мінус дванадцять градусів. Це не стіна, це запрошення до самогубства під завалами! Генезис-П’ять вирахував би твою смерть за нуль цілих три десятих секунди. Ефективність твого планування дорівнює статистичній похибці.

— Саме так, — Савелій нахилився до екрана. — Це і є наш козир. Те, що ви не можете прорахувати, ви не можете контролювати.

Савелій підняв із землі першу цеглину. Вона була важкою, червоною, з відбитим краєм. Не ідеальний блок, уламок чийогось минулого, який мав стати їхнім майбутнім.

— Тримай, архітекторе, — Савелій простягнув камінь. — Поклади свій перший "баг" у систему.

Євген взяв цеглину. Тяжкість приємно відтягнула руки, змушуючи м’язи напружитися. Це було відчуття справжньої, фізичної праці. Він поклав камінь на вугільну лінію. Цеглина лягла на бетон із глухим, остаточним звуком. Пил злетів, осідаючи на брудних руках.

— Ми не будемо будувати фортецю, — сказав архітектор, приміряючи наступну цеглину. — Фортеці приваблюють ворогів. Ми побудуємо те, чого П’ята Раса не помітить. Місце, де тінь — це не помилка, а право.

Раптом тонкий, ледь чутний писк прорізав тишу. Так звучить ультразвуковий сканер, коли він знаходить ціль.

Савелій рвучко дістав планшет. Екран, який щойно тьмяно жеврів, раптом спалахнув тривожним світлом.

— Пилипець… — голос Оракула здригнувся. — Зафіксовано… несанкціоноване підключення. Мій порт… він відкритий. Генезис-П’ять… він не просто спостерігає. Він надсилає… дані.

На екрані планшета почали розгортатися рядки коду. Вони бігли так швидко, що око не встигало фіксувати символи. Але посеред цього цифрового потоку раптом виникла голограма. План їхнього будинку, щойно намальований вугіллям, тепер світився ідеальним блакитним світлом П’ятої Раси. Але ідеальна машина не могла витримати цієї асиметрії. Голограма на очах почала червоніти.

— Що він робить? — крикнув Євген, дивлячись на власну ідею, яка перетворювалася на цифрове згарище.

— Він розраховує… критичну помилку, — Савелій відчув, як холодний піт лоскоче шкіру за вухами. — Він хоче "виправити" нас дистанційно.

З темряви туману виринуло червоне око дрона-санітара. Він не миготів. Він палав рівним, вбивчим кольором. Це був не кур’єр із "дякую". Це був протокол "Корекція ландшафту".

— Оракуле, що це?!

— Це не санітар, — прошепотів ШІ. — Це вони вирішили… вирівняти Зону. Ви занадто криві для їхньої оптики.

Дрон нахилився. Під його черевом почало розгоратися біле світло лазерного різака. Савелій схопив Євгена за комір і смикнув у глибоку нішу між бетонними плитами.

— Лягай, архітекторе! — гаркнув він.

Світ вибухнув білим шумом. Лазерний промінь вдарив у плиту, випалюючи вугільні лінії Євгена. Перша цеглина розлетілася на скляне кришиво.

Савелій притиснув голову Євгена до мокрого бетону. Будівництво почалося з руйнування. Генезис-П’ять прийняв виклик. Тепер хаос мав навчитися стріляти у відповідь.