**Розділ 9. Валюта Зони: Кінетична спокута

Метал під пальцями відгукувався крижаним кришивом. Савелій стояв по коліна в «технологічному перегної» — місиві з битого біопластику, уламків керамічних плат і розірваних дротів, що нагадували зміїну шкіру. П’ята Раса викидала сюди те, що не підлягало рециркуляції.

Адвокат намацав холодний планшет. Мертве скло Оракула нагадувало Савелію про його обіцянку: "Не дам тобі заіржавіти". Щоб цей шматок кремнію знову почав знущатися з його краватки, потрібен був струм. Справжній, а не той, що тече з розетки за розкладом.

— Шукай сервопривід від вантажного дрона, — гаркнув Савелій, не обертаючись. — Великий, з мідною обмоткою. Шукай, Євгене, бо Оракул так і залишиться шматком мертвого дзеркала.

Архітектор порпався в купі праворуч. Його пальці, звиклі до віртуальних ліній, тепер були вкриті чорною, масною сажею.

— Тут тільки... розплавлені корпуси... — Євген витяг руку, на якій висіла довга, іржава пружина. — Навіщо нам мотор? Тут немає плазми, щоб його живити.

— Нам не потрібна плазма, — Савелій рвучко відкинув убік крило розбитого санітарного дрона. — Нам потрібна індукція. Те, про що твій ідеальний світ забув, коли пересів на енергетичні капсули.

Він нарешті побачив його. Важкий, чорний циліндр маніпулятора від старого промислового крана. Залізяка важила кілограмів п’ятнадцять. Савелій вчепився в неї, вириваючи з полону застиглого пластику. Спина відгукнулася коротким, гострим болем, але адвокат тільки сильніше зціпив зуби.

Він витяг мотор на чисту бетонну плиту. Обгриз зубами ізоляцію на двох мідних хвостах, що стирчали з корпусу. 

— Савелію Петровичу, це ж просто брухт, — Євген підійшов ближче, дивлячись на іржаву вісь мотора.

— Це наш квиток назад, — Савелій зняв свій шкіряний ремінь. Протягнув його крізь петлю на осі маніпулятора, роблячи щось на кшталт первісного пускового шнура. — Оракулу потрібен імпульс. Старий стандарт живлення. П’ять вольтів хаосу.

Адвокат під’єднав перехідник планшета до оголених дротів мотора. Руки тремтіли. Він обмотав ремінь навколо вала.

— Тримай планшет, — наказав він Євгену. — І не здумай відпустити.

Савелій вперся ногою в корпус маніпулятора. Він смикнув ремінь. Різко. Усім тілом.

Вісь провернулася зі скреготом, від якого затерпли зуби. Магніти всередині, старі й втомлені, не хотіли народжувати струм. Савелій смикнув ще раз. Потім ще. М’язи на плечах здулися, піт по.

— Давай... ну... — гарчав він.

На п’ятому ривку маніпулятор завив. Тонко, на межі ультразвуку. Між дротами проскочила крихітна, блакитна іскра. Екран планшета в руках Євгена на мить блимнув тьмяним логотипом.

— Є! — закричав Євген. — Він блимнув!

— Крути тепер ти! — Савелій впав на коліна, хапаючи ротом важке, іржаве повітря. — Руками крути вісь! Швидко!

Архітектор вхопився за метал. Він крутив вісь, здираючи шкіру на долонях об щербини. На екрані з’явився червоний значок блискавки. 1%.

Це не був генератор. Це була перемога м’язів над алгоритмами. Савелій дивився на Євгена, який зараз нагадував не архітектора, а раба на галерах, і бачив, як бруд на його обличчі змішується з першим за багато років відчуттям справжньої, фізичної праці.

— Досить, — видихнув Савелій.

Він забрав планшет. Екран тремтів, але тримався. Оракул прокидався. 

— Ми добули вогонь, Євгене, — Савелій заховав планшет під светр. — Тільки цей вогонь вимагає, щоб ми за нього платили своєю шкірою.

Марта чекала їх біля руїн, що мали стати їхнім домом. Вона сиділа на камені, спостерігаючи за їхнім наближенням з примруженими очима.

— Притягли іграшку? — вона хмикнула, підкидаючи у вогонь шматок старої гуми. Дим став чорним і їдким.

— Це не іграшка, — Савелій з гуркотом опустив двигун на бетонну плиту. — Це голос.

— Ну що, старий, — прошепотів Савелій до планшета. — Прокидайся. Тут хаос чекає на твою критику.

Марта підійшла ближче, дивлячись на те, як два дорослі чоловіки радіють шматку підсвіченого скла.

— Дурість, — кинула вона. — Але енергійна дурість. Це в Зоні цінується.