Розділ 9. Валюта Зони

Дизайнерське лахміття

Холод не просто прийшов — він оселився всередині, обживаючи порожнечі між хребцями. Савелій розплющив очі й одразу зажмурився від сірого, липкого марева, що висіло над землею. Світло пробивалося крізь туман брудним молоком, не обіцяючи ні тепла, ні прощення. Під боком тиснув корінь дерева — твердий, байдужий і невідворотний, як текст судового вироку.

Адвокат спробував поворухнутися. Тіло відгукнулося сухим скрипом. Кожен суглоб видавав свій окремий звук: коліна тріщали, поперек стогнав, а шия ніби заклинила в положенні "чекаю на удар". Його термін експлуатації в ідеальних умовах давно минув, а гарантія розчинилася в стерильному повітрі Зали Симетрії ще вчора.

Дорога італійська вовна, яка колись випромінювала статус і змушувала андоїдів-охоронців тримати дистанцію, тепер перетворилася на крижаний, вологий саван. Шовкова підкладка, що мала б пестити шкіру, гидко прилипла до спини. Кожен рух змушував застиглий бруд на рукавах хрустіти. Савелій глянув на свої манжети. Колись білосніжні, тепер вони нагадували бинти з хірургічного відділення після невдалої операції.

Поруч, втиснувшись у купу цегляного кришива, згорнувся калачиком Євген. Архітектор втягнув голову в плечі, намагаючись стати меншим за власну тінь. Його ідеально скроєний сірий комбінезон, який у місті здавався вершиною ергономіки, тут виглядав як мокра ганчірка, забута на звалищі. Зуби Євгена вибивали дріб — швидкий, ритмічний, механічний. Цей звук нагадував Савелію несправний принтер, що зажував останній аркуш паперу і ніяк не може заспокоїтися.

— Прокинулися, акваріумні? — проскрипів голос з-за завіси туману.

Марта сиділа біля згаслого багаття. Вона порпалася палицею в сірому попелі, вишукуючи залишки вчорашнього тепла, наче археолог, що сподівається знайти життя в руїнах цивілізації. Дим ліз у ніздрі — гіркий, густий, просочений сирою деревиною. Савелій втягнув його з жадібністю, відчуваючи, як легені, звиклі до стерильних фільтрів, здригаються в протесті, але все одно вбирають цей брудний кисень.

— У моєму готелі… — почав був Савелій, але горло перехватило спазмом.

Він закашлявся, згинаючись навпіл. Кожна вібрація діафрагми болем віддавала в голову. Це був кашель не курця, а людини, чия система життєзабезпечення щойно перейшла на вугілля.

— Немає тут твого готелю, адвокате, — Марта не підвела голови, продовжуючи свій ритуал у попелі. — І піджака твого теж скоро не буде. Хіба що як підстилки для щурів. Вони люблять італійську вовну. Вона добре вбирає вологу, поки гниє.

Вона нарешті звела погляд. Темні, вологі очі Марти сканували Савелія краще за будь-який датчик П’ятої Раси. Тільки шукали вони не рівень кортизолу, а залишки волі під шарами дизайнерської тканини.

— Ти подивися на себе, — вона хмикнула, і цей звук був схожий на тріск сухої гілки під підошвою. — Ґудзики, ідеальні виточки… У Зоні статус визначається не тим, скільки ти заплатив за крій, а тим, через скільки годин ти перетворишся на бурульку. Твій шовк — це просто дорогий спосіб замерзнути зі смаком.

Савелій глянув на свої руки. Пальці посиніли, нігті набули неприємного фіолетового відтінку. У внутрішній кишені — планшет з мертвим Оракулом холодив груди, наче шматок льоду, що висмоктує тепло прямо з серця.

— Мені треба… щось тепле, — видавив він крізь зчеплені зуби. Слова падали з рота, як замерзле каміння.

Марта відклала палицю і повільно, підвелася. Вона підійшла до купи лахміття, що лежала під накриттям профнастилу. Покопавшись там, стара витягла предмет, який з першого погляду нагадував засушену шкуру невідомої звірини.

Це був светр. Величезний, зв’язаний із вовни такої грубої фактури, що, здавалося, вона ще пам’ятала опір живої плоті та запах старого диму. Він був кольору мокрої землі.

— Одяг вигнанців, — Марта кинула в’язанку йому в ноги. Зі светра здійнялася хмарка пилу. — Смердить, але тримає тепло краще, ніж усі ваші цифрові куполи разом узяті. Це — валюта Зони, адвокате. Тепло за статус. Міняємося?

Савелій подивися на свій піджак. Десять років він був його бронею. Він пам’ятав успішні справи, запах дорогого коньяку в кабінетах і шелест паперових документів, які він так беріг. Скинути його означало остаточно перестати бути Савелієм Пилипцем, "останнім аналоговим динозавром", і стати просто ще однією тінню серед руїн.

Він розстебнув ґудзики, виклав планшет з кишені на цеглини поруч. Пальці слухалися погано. Коли піджак сповз із плечей, холод вчепився в сорочку з новою силою, висмоктуючи останні крихти енергії. Савелій простягнув тонку вовну Марті. Вона взяла її двома пальцями, гидливо, наче Луцій — свідоцтво про народження Євгена у суді.

— Піде на розпал, — буркнула вона, без жалю кидаючи піджак на купу сміття. — Або підстелю собакам, якщо знайду хоч одного живого в цьому секторі.

Савелій натягнув светр. Вовна миттєво почала колоти шию, наче тисяча дрібних скалок забивалися під шкіру. Але вже через хвилину по тілу розлилося важке, щільне, справжнє тепло. Воно не було схоже на рівномірний клімат-контроль готелю; воно було колючим і нерівномірним, але воно було його власним.

Савелій випростав спину, адвокат зник. У багнюці Зони народився хтось інший.

— Ну що, архітекторе, — він штовхнув Євгена носаком туфлі, яка вже встигла вкритися шаром жирного чорнозему. — Вставай. Пора вчитися чистити картоплю не за протоколом. Твій комбінезон ми теж скоро обміняємо на щось менш "ідеальне".

Водопій

У горлі Савелія відчувалася суха пустеля. Язик прилип до піднебіння, наче старий пластир, а кожен ковток відгукувався різким болем, ніби в стравоході застрягла жменя піску. Він глянув на Євгена. Архітектор облизував потріскані губи, дивлячись на світ каламутним поглядом людини, чий акумулятор життєзабезпечення видає критичну помилку.

— Ходімо, акваріумні. Поки ваші мізки не перетворилися на родзинки, — кинула Марта.