**Розділ 8. Зона Чотири: Посилка від Бога

Тишу розірвав не крик і не вибух. Її розрізало тонке, високе дзижчання.

Звук свердлив вуха, наче комариний писк, посилений у сотню разів. Євген здригнувся так сильно, що залишки трав’яного відвару вихлюпнулися з миски на його штани. Він не звернув на це уваги. Його очі, розширені від жаху, втупилися в небо.

— Вони повернулися... — видихнув архітектор. — Це зачистка. Луцій передумав.

Над руїнами, закриваючи собою справжні, тьмяні зорі, висіла ідеальна біла куля. Вона не мала пропелерів чи крил. Вона трималася в повітрі виключно на силі антигравітаційного поля, тихо гудучи, як ситий джміль. Її корпус сяяв чистотою, яка тут, серед бруду й кіптяви, виглядала як образа.

— Не рухайся, — прошипів Савелій, повільно підводячись. Його рука інстинктивно потягнулася до внутрішньої кишені, де холодив груди мертвий планшет, хоча користі від нього зараз було не більше, ніж від цеглини.

Марта навіть не підвела голови. Вона спокійно дожовувала картоплину.

— Це не зачистка, — пробурмотіла вона з повним ротом. — Санітари літають трійками й світять червоним. А цей... цей один. І світить білим. Кур'єр.

Куля плавно знизилася. Вона зависла прямо над багаттям, роздуваючи попіл потоками повітря. Синє око сканера ковзнуло по обличчю Савелія, затрималося на тремтячому Євгені й проігнорувало Марту, наче вона була частиною ландшафту.

Механічне черево дрона розкрилося.

— Лягай! — крикнув Євген, затуляючи голову руками.

Але вибуху не сталося.

З дрона випав невеликий, плаский предмет. Він упав у багнюку біля ніг Савелія з м’яким, вологим звуком. Шльоп.

Дрон блимнув на прощання синім діодом, різко набрав висоту і розчинився в темряві, залишивши по собі лише відлуння гудіння.

— Що це? — Євген прибрав руки від голови, дивлячись на предмет у багнюці, як на гранату.

Савелій нахилився.

Це був контейнер. Маленький, герметичний пенал із білого біопластику. На його боці не було жодного маркування, жодного штрих-коду. Тільки гладка, стерильна поверхня, яку тепер плямив жирний чорнозем Зони.

Адвокат підняв його. Контейнер був легким. Савелій провів пальцем по сенсорній смужці замка. Пенал клацнув і розкрився.

Всередині не було ні їжі, ні ліків, ні зброї. Там лежав аркуш паперу.

Справжнього, дорогого синтетичного паперу, який у П'ятій Расі використовували лише для протоколів найвищого рівня.

Савелій дістав аркуш. Його пальці, чорні від сажі, залишили на білизні сліди. Він підніс папір до вогню.

На аркуші не було тексту вироку. Там був малюнок.

Одна-єдина лінія. Вона тягнулася від лівого краю до правого. Ідеально рівна, бездоганна горизонталь, накреслена з математичною точністю, на яку здатна лише машина.

Але посередині лінія переривалася.

Вона робила різкий, нелогічний стрибок вгору, утворюючи маленьку, кутасту щербину. Щербину. Помилку. А потім знову поверталася на ідеальну траєкторію.

А під лінією, виведене тим самим бездоганним шрифтом, стояло одне слово:

ДЯКУЮ.

Савелій відчув, як у нього перехопило подих.

— Що там? — Євген підійшов ближче, заглядаючи через плече.

— Це від нього, — хрипко сказав Савелій. — Від Генезиса.

— Від... машини? — архітектор дивився на малюнок, і його очі почали наповнюватися вологою. — Він намалював помилку. Савелію, ви бачите? Він навмисно зробив лінію кривою!

— Він не просто намалював помилку, — Савелій провів грубим пальцем по цій помилці. — Він визнав її право на існування.

Адвокат відчув дивне поколювання в очах. Щось гаряче і солоне скотилося по його брудній щоці, залишаючи світлу доріжку на шкірі. Він шморгнув носом.

— Біологічний шум... — пробурмотів він, витираючи сльози рукавом. — Чорт би його забрав. Старію. Очі протікають.

— Ти не старієш, — раптом сказала Марта. Вона підкинула у вогонь останню гілку. — Ти просто відтанув. В Акваріумі не плачуть, там тільки зволожують очі. А тут — реви, скільки влізе. Земля все вбере.

Савелій глянув на Євгена.

Хлопець більше не трусився. Він дивився на малюнок, як на ікону. Потім він повільно відвів погляд і подивився навколо.

На чорні скелети зруйнованих будинків. На купи сміття. На дике, покручене коріння, що ламало бетон. Раніше це лякало його. Тепер він дивився на це інакше.

— Тут багато роботи, — тихо сказав архітектор. Його голос більше не зривався. — Усе криве. Усе падає. Усе неправильне.

Він вказав на напіврозвалену стіну найближчої будівлі, де зяяла діра замість вікна.

— Я зроблю там арку, — сказав він. — Несиметричну. Щоб ранкове сонце падало прямо на вогнище.

Савелій сховав аркуш із малюнком у кишеню, поруч із мертвим Оракулом. Тепер у нього було два артефакти: пам'ять про друга й обіцянка від Бога.

— Роби, — кивнув адвокат. — У нас тепер вічність попереду. І жодних перепон.

Він підійшов до вогню, простягаючи руки до тепла. Над головою, у розривах хмар, сяяли зорі — холодні, далекі й байдужі. Але тут, біля землі, було тепло. Савелій усміхнувся — криво, втомлено, по-справжньому.

— Ну що? — сказав він, дивлячись на своїх супутників. — Тепер це має стати нашим домом по справжньому!