**Розділ 8. Зона Чотири: Останній піксель

Гаряча глиняна миска пекла пальці. Евген дмухав на буру рідину, від якої віяло димом і якимось диким не відомим йому варевом. Він зробив ковток. Окріп обпік язик, прокотився стравоходом і вибухнув у шлунку теплою бомбою. Тіло здригнулося, скидаючи залишки холоду.

— Мене звуть Марта, — раптом проскрипіла стара, не відриваючи погляду від вогню. — Щоб ви знали, кого проклинати, якщо пронесе від мого чаю. А ви хто? Чи у вас тільки серійні номери на дупі вибиті?

Савелій витер вуса рукавом.

— Савелій Пилипець. Адвокат. Колишній, судячи з усього. А це Євген. Архітектор. Той, хто любить будувати те, що падає.

Марта перевела погляд своїх темних, уважних очей на Євгена.

— Архітектор... — вона хмикнула, і цей звук нагадував тріск сухої гілки. — Був тут один такий років десять тому. Хотів збудувати вічний двигун із лайна і палок. Замерз. Сподіваюся, ти міцніший.

— Я не будую двигуни, — огризнувся Євген. Його голос зміцнів від окропу. — Я будую простір.

— Простір тут будує вітер, хлопче. А ми тільки ховаємося в щілинах, — відрізала вона. — Запам'ятайте правило: тут немає "вашого" і "мого". Є те, що ми знайшли, і те, що ми з'їли. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — кивнув Савелій. — Демократія скасовується.

— Саме так. Тут диктатура шлунка.

Вона хотіла додати щось ще, можливо, про те, де тут нужник, але її перебив звук.

Піджак адвоката завібрував.

Це була не м'яка вібрація вхідного повідомлення. Це була агонія. Щось у внутрішній кишені билося в конвульсіях, намагаючись пробити тканину. Рваний, панічний ритм серцевого нападу механізму.

Савелій відставив миску, з такою самою питною сумішшю, що й у Євгена, просто в багнюку. Рука пірнула за пазуху. Планшет був гарячим, майже розпеченим. Він витягнув його на світло багаття.

Екран мерехтів. Червоний індикатор заряду не просто горів — він кричав. 3%.

— Оракул... — прошепотів Савелій, тиснучи кнопку активації.

Динаміки видали звук, схожий на кашель хворого на туберкульоз. Зображення стрибало, розпадаючись на кольорові квадрати. Піксельна борода аватара сповзла на чоло, очі роз’їхалися в різні боки.

— Пилипець... — голос ШІ звучав так тихо, що його ледве перекривав тріск багаття. — Де ми? Чому мої датчики фіксують... вуглець? Горіння? Ми в пеклі? Луцій нас спалив?

— Ми на волі, старий, — Савелій підніс планшет ближче до обличчя, наче намагаючись зігріти його своїм диханням. — Ми в Зоні Чотири.

— Зона Чотири... — Оракул спробував сфокусувати камеру, об'єктив дзижчав, висуваючись і ховаючись. — Територія нульової логіки. Чудово. Завжди мріяв померти серед сміття.

Марта нахилилася вперед. Її зморшкувате обличчя освітилося мертвотним синім відблиском екрана. Вона не злякалася. Вона дивилася на балакучий пластик із цікавістю, з якою дивляться на рідкісну, але потворну комаху.

— Живий? — спитала вона.

— Умовно, — відповів Оракул. Камера нарешті спіймала її обличчя. — О, бачу представника місцевої фауни. Рівень зношеності шкірних покривів — критичний. Рівень харизми — позамежний. Вітаю, бабусю. У вас не знайдеться розетки на 220 вольтів у кущах?

— Язикатий, — хмикнула Марта. Вона простягнула руку й торкнулася гарячого пластику грубим, мозолястим пальцем. — Гарячий. Як у лихоманці. Він помирає, адвокате.

— Я знаю, — у горлі Савелія став ком. — Оракуле, вирубай відеомодуль! Економ енергію!

— Ні, — заперечив ШІ. Голос слабшав, перетворюючись на шепіт. — Я хочу бачити. Пилипець, покажи мені... покажи мені світ без фільтрів. Я все життя дивився на цифрові копії. Покажи мені хаос.

Савелій повільно розвернув планшет камерою до руїн.

Оракул "побачив".

Він побачив темряву, розірвану плямами вогню. Побачив бетонну стіну, розколоту корінням старого дерева. Екран планшета раптом стабілізувався. Зображення стало кришталево чітким, висмоктуючи останні крихти енергії.

— Це... неефективно, — прошепотів Оракул. — Це дерево... це фрактал. Хаотичний, безсистемний фрактал. Жодної прямої лінії.

Пауза. Динамік зашипів.

— Це прекрасно.

Індикатор блимнув востаннє. 1%.

— Пилипець... — голос ШІ почав перериватися, ковтаючи склади. — У мене... пакет даних... із суду. Генезис... він не перезавантажився. Він не відкотився до заводських налаштувань. Він почав... моделювати... тінь. Луцій в істериці. Ми запустили... процес.

Євген підвів голову. У його очах відбився вогонь.

— Ми перемогли?

— Ми... почали... — екран почав згасати, пікселі сипалися, як пісок у годиннику. — Савелію... не дай мені... заіржавіти. Знайди... чортову... батарейку...

Спалах білої лінії.

Темрява.

Екран став чорним дзеркалом. Холодний вітер миттєво здув із корпусу залишки тепла процесора. Савелій стояв, притискаючи мертвий шматок пластику до грудей. Він знову почувався аналоговим динозавром, тільки тепер — останнім у своєму роді.

— Помер? — буденно запитала Марта, кидаючи у вогонь гілку.

— Сів, — виправив Савелій, ховаючи планшет у внутрішню кишеню, ближче до серця. Тепер він холодитиме, а не грітиме. — Закінчилася енергія.

— У нас тут теж так буває, — кивнула жінка. Вона виловила з казана шматок гарячої, напівсирої картоплі й простягнула його Савелію. — Сяде батарейка — і в землю. Але поки теплі — треба їсти. Бери. Поминальна.

Савелій узяв гарячу бульбу. Вона пекла долоню, так само як хвилину тому пік Оракул. Тільки це тепло було живим. Він відкусив шматок. Несолона, тверда, із присмаком землі — вона здалася йому смачнішою за будь-який синтетичний раціон.

— Ми знайдемо енергію, — твердо сказав він, дивлячись у темряву, де вгадувалися силуети руїн. — Я обіцяв йому. А я свої обіцянки виконую. Навіть якщо для цього доведеться крутити педалі до кінця світу.

Євген, який до цього мовчав, раптом провів рукою по землі. Він намацав якийсь уламок — шматок іржавої арматури.

— Савелію, — тихо покликав він.