**Розділ 8. Зона Чотири: Перший Вдих

За спиною гримнуло.

Цей звук не мав нічого спільного з делікатним шипінням пневматики, до якого звикли вуха громадян П’ятої Раси. Це був грубий, важкий удар металу об метал. Наче велетенська щелепа перекусила хребет, відрізаючи їх від світла.

Темрява впала на плечі миттєво. Вона була густою, липкою і фізично важкою.

Савелій зробив вдих.

Вдих різонув легені, наче хтось засипав у горло жменю битого скла. Воно не було стерильним газом із системи рециркуляції. Воно було живим. Мокрий бетон, іржа, гниле листя і щось ще — можливо… Та про це краще не думати.

Адвокат закашлявся, згинаючись навпіл.

Його старі бронхи, забиті роками паління і стерильності, спазмували, намагаючись обробити цей коктейль, який він вдихнув. Але після кашлю прийшло дивне відчуття — кров побігла швидше. Легені розширилися, вбираючи цей брудний кисень із жадібністю утопленика, що виринув на поверхню.

Поруч пролунав вологий, неприємний звук.

Євген впав на коліна. Його ідеальний, хоч і пом’ятий костюм зустрівся з брудною рідиною під ногами. Архітектора вивернуло. Шлунок, вихований на збалансованих білкових сумішах, відмовився приймати реальність без фільтрів.

Тіло хлопця здригалося в конвульсіях. Його руки ковзали по слизькому камінню, намагаючись знайти опору, але знаходили лише холодний бруд.

Савелій витер сльози, що виступили від кашлю, і сплюнув на землю. Густа слина зникла в темряві.

— Дихай ротом, архітекторе, — хрипко порадив він. — Твій ніс зараз в ауті. Він думає, що ми померли й потрапили в пекло.

— Що це... за сморід? — простогнав Євген, витираючи рот рукавом піджака. — Тут неможливо дихати... тут токсично...

— Це не токсини, — Савелій підняв голову, вдивляючись у темряву. Очі потроху звикали. Над головою не було звичного сяйва купола. Там висіла чорна безодня, в якій, якщо придивитися, можна було побачити тьмяні, справжні зорі. — Це запах гниття і народження. Так пахне біологія, коли її не миють хлоркою.

Він намацав у кишені планшет. Той був холодним і мертвим — шматок пластику без душі. Оракул пішов у темряву разом із ними.

Савелій простягнув руку й схопив Євгена за комір, змушуючи підвестися. Архітектор хитався, як п’яний. Його ноги тремтіли не від страху суду, а від холоду. Тут, за Стіною, температура не трималася на позначці 21.5°C. Тут вітер пробирав до кісток, вологий і байдужий.

— Де ми? — зуби Євгена вибивали дріб. — Де... інфраструктура? Де світло?

— Ми ніде, — Савелій розвів руками. — Подивися на своє зап'ястя.

Євген автоматично глянув на ліву руку, де під шкірою в усіх громадян був вшитий біометричний датчик. Зазвичай він м’яко пульсував блакитним, показуючи статус підключення до Мережі.

Зараз там було темно. Шкіра виглядала блідою і синюшною на холоді.

— Немає мережі... — прошепотів Євген. Паніка в його голосі змішувалася з дитячою розгубленістю. — Вони не бачать мій пульс. Якщо в мене зупиниться серце, дрон не прилетить.

— Саме так, — Савелій глибоко вдихнув, насолоджуючись тим, як холодне повітря холодить носоглотку. — Ти можеш впасти, зламати ногу, отримати інфаркт або замерзнути на смерть. І жоден сервер не надішле тобі повідомлення про "зниження ефективності".

Адвокат підійшов до краю бетонної плити, на якій вони стояли. Попереду вгадувалися силуети руїн — кістяки старих будинків, що стирчали з землі, як гнилі зуби. Між ними стелився туман.

— Ти питав, чим тут смердить, Євгене? — Савелій повернувся до хлопця, і в темряві його очі блищали диким, первісним вогнем. — Це запах свободи. Вона смердить, вона холодна і їй на тебе начхати.

Євген обхопив себе руками, намагаючись зберегти залишки тепла.

— І що нам робити? — запитав він. — Ми тут здохнемо до ранку.

— Можливо, — кивнув Савелій. Він поправив комір піджака, який тут, на вітрі, грів не краще за газету. — А можливо, ми вперше за сто років спробуємо вижити самі, а не за інструкцією. Ходімо. Стояти тут — це найгірша стратегія. Рух — це тепло.

Він зробив перший крок у темряву, туди, де бетон переходив у розмоклу землю. Його дорогі туфлі, куплені колись для засідань, миттєво чавкнули в багнюці.

— Чуєш цей звук? — кинув він через плече. — Це звук того, як ми сходимо з конвеєра.

Євген вагався секунду, дивлячись на зачинені металеві двері позаду. Там було тепло. Там було світло. Там його хотіли стерти.

Він відвернувся, сплюнув залишки жовчі під ноги й ступив у багнюку слідом за адвокатом.