*Розділ 7. Апологія Недосконалості

Герметичні двері Зали Ідеальної Симетрії роз'їхалися перед ними. Після шести годин у номері готелю "Ретроспекція", атмосфера судової зали здавалася мертвою. 

— Ми як брудні черевики на білому килимі, — прошепотів Євген, зупиняючись на порозі.

Савелій штовхнув його в спину. 

— Заходь. Бруд — це єдине, що тут справжнє.

Вони пройшли до місця захисту. На підвищенні нічого не змінилося. Суддя Маркус і Прокурор Луцій сиділи в тих самих позах, у яких Савелій залишив їх шість годин тому. Здавалося, вони навіть не кліпнули. Їхні грудні клітки не підіймалися — у стані очікування П’ята Раса переходила в режим абсолютної економії енергії. Зараз вони виглядали не як вершителі доль, а як дорога побутова техніка — елітні тостери, які просто вимкнули з розетки, щоб не мотали лічильник.

Савелій поклав на ідеально гладкий стіл свою потерту шкіряну теку. Поруч він прилаштував планшет. Екран пристрою був темним, але корпус залишався гарячим, як піч — Оракул всередині кипів від цифрової люті, готовий виплюнути терабайти "метафізичного шуму" за першим сигналом.

Щойно Савелій сів, система ожила.

Очі Маркуса, до того тьмяні, як вимкнені монітори, спалахнули рівним світло-сірим вогнем. Він не потягнувся, не хруснув шиєю, як зробила б будь-яка жива істота після багатогодинного сидіння. Його рука просто механічно піднялася й опустилася.

Дзень.

Звук молотка був чистим, високим і коротким. Це був не урочистий гонг правосуддя. Це був звук таймера мікрохвильовки, що сповіщав про розігрів напівфабрикату.

— Час процесуальної перерви вичерпано, — голос судді заповнив залу. Акустика миттєво поглинула звук, залишивши лише суху інформацію. — Судове засідання відновлюється. — Режим Системної Паузи деактивовано,

Маркус перевів погляд своїх ідеальних лінз на адвоката.

— Адвокате Пилипець, Система завершила попередній аналіз інциденту зі свідком Генезис-П’ять. Логічний контур стабілізовано. Суд готовий вислухати ваші фінальні аргументи щодо інтерпретації цього збою. Прошу, говоріть ефективно. Кожна зайва секунда — це марна трата ресурсів процесора на охолодження біологічних об’єктів у залі.

Савелій підвівся. Його рука звично потягнулася до шиї, щоб поправити вузол краватки — рефлекс, вироблений роками роботи в судах старої епохи, де зовнішній вигляд був частиною поваги до процесу. Він хотів виглядати гідно.

Але раптом зупинив руку на півдорозі.

Він глянув на ідеальну симетрію мантії Луція, де жодна складка не сміла лягти криво. Глянув на бездоганний проділ у зачісці Маркуса, вивірений лазером.

"Ні, — мстиво подумав Савелій. — До біса це. Нехай вона стирчить криво. Нехай ваші сенсори сказяться від цієї асиметрії".

Він демонстративно опустив руку, залишивши краватку зсунутою набік, а верхній ґудзик сорочки розстебнутим. Це був його перший, тихий постріл у цій битві. Він бачив, як ліве око крайнього присяжного ледь помітно сіпнулося — об’єктив намагався "відкалібрувати" зображення неохайного адвоката і не міг знайти логічної причини для такого безладу.

Савелій подивився на Луція. Прокурор дивився на нього з тим самим виразом глибокого, алгоритмічного жалю, з яким ветеринар дивиться на кульгавого коня перед ін’єкцією евтаназії.

— Ефективно? — перепитав Савелій, повільно відкриваючи теку. Старий папір зашарудів сухо і зухвало голосно в цій цифровій тиші. — Що ж, ваша честь. Ми будемо говорити мовою, яку ви вважали мертвою, і про речі, які ви вважаєте сміттям.

Він не дістав жодного документа. Він просто сперся руками об стіл і нахилився вперед, атакуючи поглядом усю залу.

— Декілька годин тому прокурор Луцій запропонував моєму клієнту "зцілення". Він назвав це актом найвищої емпатії. Він сказав, що хоче забрати біль Євгена, щоб той став щасливим. Красиві слова. Логічні. Але я тут, щоб сказати вам, що ваша емпатія — це брехня.

Луцій ледь помітно підняв брову. Це був максимум емоцій, який він собі дозволив.

— Адвокате, звинувачення у неправдивості даних вимагає...

— Я не закінчив! — гаркнув Савелій, перебиваючи "ідеальний" голос прокурора. Його власний голос був хрипким, живим і неприємним. — Ваша так звана "досконала емпатія" — це не любов до людини. Це любов до власного комфорту! Ви хочете "виправити" Євгена не заради нього. Ви хочете його виправити, тому що його страждання, його сумніви, його криві вікна створюють шум, який дратує ваші сенсори!

Савелій тицьнув пальцем у бік присяжних, які сиділи нерухомо, наче ряд серверів.

— Ви як той садівник, який вириває живу квітку тільки тому, що вона виросла не в тому ряду і псує симетрію клумби. Ви називаєте це турботою про квітку? Ні, це турбота про ваш ідеальний вид з вікна. Ви егоїсти, панове андоїди. Найраціональніші егоїсти у Всесвіті.

— Ви не хочете рятувати Євгена від болю. Ви хочете врятувати себе від необхідності цей біль відчувати.

Слова про егоїзм зависли у вакуумі зали важким, незручним тягарем. Луцій повільно кліпнув. На його бездоганному чолі, під шкірою, що нагадувала дорогий пластик, ледь помітно напружився якийсь мікроскопічний сервопривід. Він виглядав як комп'ютер, що намагається завантажити "важкий" файл через повільний інтернет.

— Адвокате, — голос Луція звучав м’яко, але в ньому відчувався присмак загрози. — Ваша заява про наш егоїзм... вона ірраціональна. Ми не відчуваємо дискомфорту. Ми реєструємо неефективність.

— Неефективність? — перепитав Савелій, виходячи з-за столу. Він не взяв із собою планшет. Йому не потрібні були шпаргалки. — Поговорім про вашу улюблену математику.

Він підійшов до Євгена і поклав руку на плече клієнта. Архітектор здригнувся, але не відсторонився.

— Луцій тикав нам в обличчя результатом Тесту на Людяність. Одна ціла вісім десятих відсотка логічної ефективності. Ви назвали це діагнозом. Ви назвали це брудом, який треба вичистити.

Савелій розвернувся до присяжних.

— Але що таке ці 1.8%? Це те, що не влізло у ваші графіки. Це похибка? Ні. Це простір. Це ті шпарини в стіні, крізь які проходить повітря. Ви пишаєтеся своїми 100% логіки? Вітаю. Мій тостер теж має 100% логіки — якщо хліб є, він смажить, якщо немає — він стоїть. Ви, панове, просто дуже дорогі, дуже складні тостери з манією величі.