Розділ 6. Перерва Друга: Виснаження та Ідеологія

Двері номера зачинилися за ними з важким, механічним клацанням. Цей звук, на відміну від безшумної пневматики судової зали, здався Савелію ударом молотка по оголеному нерву.

Адвокат не дійшов до стільця. Він просто притулився спиною до дверей і почав сповзати донизу, поки не сів на підлогу, витягнувши гудучі ноги. Шкіряна тека випала з ослаблих пальців і лягла поруч, наче втомлений пес.

— Три години, — прохрипів Савелій. — Вони дали нам три години на «стабілізацію». Яка щедра, суча раса.

Оракул пішов у режим глибокого сну ще в ліфті, витративши весь заряд на злам логіки Генезиса, і тепер пристрій був просто шматком гарячого пластику, що пік груди.

Савелій розстебнув верхній ґудзик сорочки. Кожна кістка в його тілі нила. Суглоби нагадували про те, що його термін експлуатації давно минув, а гарантія закінчилася ще в минулому столітті. На відміну від Маркуса чи Луція, які могли стояти нерухомо вічність, Савелій був механізмом, що розвалювався на ходу.

Євген не сів. Він пройшов углиб кімнати, переступаючи через плями світла, що падали від вуличного білборда «ОПТИМІЗУЙ СЕБЕ СЬОГОДНІ». Раз на три секунди кімната перетворювалася на синій акваріум, а потім знову тонула в сірій напівтемряві.

Архітектор завмер біля підвіконня. Він дивився вниз, на ідеальне місто.

— Ви бачили його очі? — тихо запитав Євген, не повертаючись.

— Генезиса? — Савелій спробував розім'яти шию, і хребці хруснули, як сухі гілки. — Бачив. Ми його дістали, хлопче. Ми загнали скалку під ніготь богу. Він не знає, що робити з цим відчуттям. Для нього це як...

— Для нього це просто цікаво, — перебив Євген. Його голос звучав безбарвно. — Він не відчув затишку, Савелію. Він не відчув болю чи радості. Він просто зафіксував «приємну частоту коливань». Як ентомолог, який знайшов жука з незвичним візерунком на спинці.

Євген притулився лобом до холодного скла.

— Я для нього — жук. Цікавий, дефектний жук.

— Ти — автор, який змусив машину сумніватися у власних кресленнях! — гаркнув Савелій, намагаючись підвестися, але ноги слухалися погано. — Це перемога, Євгене! Ти хоч розумієш? Вони оголосили «Системну Паузу»! Вони не знають, як тебе судити!

— Я хочу, щоб ви припинили це.

Ця фраза пролунала тихо, але вона миттєво заморозила Савелія. Він завмер на півдорозі до ліжка, спираючись рукою об стіну.

— Що припинити?

Євген повільно відвернувся від вікна. Черговий спалах синьої реклами вихопив його обличчя. Воно було блідим, виснаженим і спотвореним гримасою такої глибокої втоми, що Савелію стало страшно.

— Захист, — сказав архітектор. — Цей цирк. Цю боротьбу за моє право бути помилкою. Я не хочу більше бути помилкою, Савелію. Я не хочу бути «скалкою». Я втомився боятися. Я втомився тремтіти перед кожним сканером.

Він зробив крок до адвоката, простягаючи руки долонями вгору.

— Ви чули Луція? Він не хоче мене вбити. Він хоче забрати цей страх. Він хоче «відкалібрувати» мене. Хіба це не гуманно? Хіба не гуманно припинити страждання істоти, яка не пристосована до цього світу?

Савелій дивився на нього і розумів, що це найстрашніший момент за весь процес. Страшніший за холодні очі Генезиса. Це був момент, коли жертва починає дивитися на ніж хірурга з надією.

— Ти хочеш здатися? — прошепотів Савелій. — Після того, як ми змусили їх здригнутися?

— Я хочу спокою, — видихнув Євген, і по його щоці потекла сльоза, яка в синьому світлі здавалася чорною. — Того мертвого, ідеального спокою, який є у Маркуса. Я хочу перестати відчувати себе зайвим. Будь ласка, Савелію... скажіть їм, що я згоден. Скажіть, що я готовий до Передрукування.

Савелій відштовхнувся від дверей, і його коліна видали сухий хрускіт, що нагадував звук ламання гілки. Він почовгав до маленького умивальника в кутку, відкрив кран і хлюпнув собі в обличчя холодною водою. Це трохи привело його до тями.

Він витерся рукавом сорочки — шукати рушник не було сил, та й навряд чи він тут був чистішим за підлогу.

— Він говорив так м'яко, — раптом порушив тишу Євген. — Ви чули його, Савелію? Він не кричав. Він не погрожував. Він просто... жалів мене.

Савелій розвернувся, спираючись мокрою спиною на раковину.

— У цьому і полягає їхній фокус, хлопче. Якби він на тебе кричав, ти б пручався. А коли тобі пропонують отруту, загорнуту в фантик від цукерки «Співчуття», ти слухняно відкриваєш рота. Тільки всередині там ціанід для твоєї особистості.

Євген повільно підняв голову, його очі виглядали скляними, як у дешевої ляльки.

— А може, він правий? — тихо запитав архітектор. — Подивіться на мене. Я тремчу. Я боюся. Я постійно думаю про те, що зробив щось не так. Я створив тінь у будинку, бо мені самому темно всередині. Якщо вони це заберуть... якщо вони зітруть цей страх... я стану просто нормальним. Я буду спати вночі без сновидінь. Хіба це погано?

Савелій відчув, як усередині закипає злість. Не на Євгена, а на ту бездоганну логічну кислоту, яку влив у нього прокурор. Адвокат підійшов до вікна і з силою смикнув брудну штору, намагаючись закритися від настирливого напису «ОПТИМІЗУЙ СЕБЕ». Тканина жалібно тріснула, але світло стало тьмянішим.

— Нормальним? — перепитав Савелій, розвертаючи стілець спинкою вперед і сідаючи навпроти клієнта. — Ти станеш не нормальним, Євгене. Ти станеш зручним. Зручним для них. Як стілець, що підлаштовується під дупу.

— Але мені боляче бути незручним! — вигукнув Євген, і в його голосі нарешті прорвалася жива емоція. — Я втомився бути помилкою! Луцій сказав, що це подарунок. Що це зцілення. Що це акт гуманізму.

— Це кастрація душі під виглядом спа-процедури! — жорстко відрізав Савелій. — Ти думаєш, їхня емпатія — це про любов до тебе? Ти ідіот. Їхня емпатія — це інстинкт прибиральниці, яка бачить пляму бруду на ідеальній підлозі. Ти — ця пляма. Вони не хочуть тебе врятувати. Вони хочуть, щоб ти перестав муляти їм очі своєю недосконалістю.