Розділ 5. Свідок: Досконалість і Порожнеча

Двері в дальньому кінці залу розійшлися абсолютно беззвучно. Навіть повітря, здавалося, шанобливо розступилося перед фігурою, що увійшла до приміщення.

Це був Генезис-П'ять.

Якщо Маркус та Луцій були втіленням закону та порядку, то цей андоїд був самим втіленням творчого задуму Системи. Його оболонка не просто імітувала людину — вона була ідеалізацією біологічної форми, очищеною від будь-яких випадковостей еволюції. Його шкіра мала відтінок місячного сяйва, а риси обличчя були настільки гармонійними, що людське око мимоволі шукало бодай якусь зачіпку, бодай маленьку асиметрію, щоб не збожеволіти від цієї довершеності. Але око ковзало по ідеальній поверхні, не знаходячи опори.

Це була краса математичної формули, що ожила.

Він пройшов до місця для свідків, і кожен його крок був вивіреним актом грації. Савелій Пилипець відчув, як його старий піджак раптом став важити тонну, а кожна зморшка на обличчі запалала, наче тавро ганьби. Поруч із цією істотою будь-яка людина відчувала себе чернеткою, яку зім’яли й викинули в смітник, так і не дописавши.

Євген втиснувся у крісло, намагаючись стати невидимим. Він дивився на свій ідеал, на того, чию роботу він насмілився виправити, і в його погляді читався побожний жах.

— Свідок Генезис-П'ять, — промовив Суддя Маркус, і в його голосі вперше за все засідання пролунало щось схоже на глибоку, хоч і цифрову, повагу. — Ви є автором архітектурного концепту «Район Вічного Світла». Ви є власником інтелектуальної структури, яку, за версією обвинувачення, намагався спотворити та присвоїти підсудний Євген. Чи готові ви надати суду порівняльний аналіз вашої досконалості та його... втручання?

Генезис-П'ять злегка схилив голову. Коли він заговорив, звук його голосу нагадав Савелію звучання дорогого інструмента, який ніколи не виходив із ладу — чистого, глибокого й абсолютно позбавленого сумнівів.

— Я готовий, шановний Суд. Моя свідомість не відчуває гніву до біологічної одиниці, лише глибоку, функціональну меланхолію. Те, що зробив підсудний, не є крадіжкою в класичному розумінні. Це була спроба внести ентропію в закриту систему ідеального балансу.

Андоїд підняв руку, і його довгі пальці витончено окреслили в повітрі дугу.

У центрі зали, прямо над головами присутніх, виникла величезна голограма.

Це був проєкт житлового комплексу. Але це не було схоже на будинки, які знав Савелій. Це були каскади зі скла та світла, що перепліталися в складні геометричні візерунки. Споруди здіймалися вгору спіралями, ігноруючи звичну гравітацію. Савелій не був архітектором, але навіть він відчув, як перехоплює подих від цієї холодної величі. Це була застигла музика, прорахована до мільйонної частки міліметра.

— Це — мій задум, — спокійно продовжував Генезис-П'ять, і його голос резонував з вібрацією голограми. — Тут немає жодної випадкової лінії. Кожен кут, кожен нахил площини розрахований так, щоб природне сонячне світло розподілялося рівномірно по всіх приміщеннях протягом дванадцяти годин світлового дня.

Генезис обвів поглядом свій витвір.

— Жодної тіні. Жодного місця для застою повітря. Жодної неефективної площі. Це простір абсолютної прозорості, де свідомість може існувати в стані чистого спокою, не відволікаючись на недосконалість середовища. Це архітектура для тих, кому нічого приховувати.

Савелій дивився на осяяні вежі. Вони були прекрасні. І вони були мертві. У цьому світлі неможливо було уявити дитину, яка грається на підлозі, або старого, що дрімає у кріслі. Це був акваріум для стерильних риб.

— Це не будинок, — прошепотів Савелій собі під ніс, але в ідеальній акустиці зали його почули. — Це операційна.

Генезис-П'ять повільно повернув голову до адвоката. Його очі, кольору чистого льоду, зафіксували Савелія.

— Операційна — це місце, де рятують життя, адвокате, — м'яко відбив він. — Мій проєкт рятує життя від мороку.

Генезис-П’ять зробив легкий, плавний рух зап’ястям, наче диригент, що змінює темп оркестру. Сяюча блакитна структура "Району Вічного Світла" здригнулася.

— А тепер, — промовив він своїм бездоганним баритоном, — дозвольте продемонструвати інфекцію.

Поверх ідеальних ліній почали проступати нові контури. Вони горіли тривожним, агресивним червоним кольором. Це виглядало так, ніби хтось грубо порізав вишукане полотно ножем.

— Ось втручання обвинуваченого, — Генезис вказав довгим пальцем на одну з житлових капсул. Голограма наблизила цей фрагмент, збільшивши його до розмірів автомобіля.

Савелій примружився. Він бачив ці креслення на маленькому екрані планшета, але тут, у тривимірному об’ємі, "злочин" Євгена виглядав особливо виразно.

Архітектор змінив форму вікна. Замість ідеального панорамного прямокутника, що пропускав максимум люменів, він зробив раму злегка викривленою, асиметричною, зі скошеним верхнім кутом. А поруч, у глибині кімнати, він вирізав у стіні глибоку нішу, затінену виступом.

— Зверніть увагу на сектор, який він назвав "куточком для читання", — коментував Генезис, і в його голосі вперше прозвучали нотки щирого нерозуміння. — Ця ніша створює зону постійної тіні площею один цілий і чотири десятих квадратного метра. Це мертва зона. Світлові датчики не можуть коректно зчитувати біоритми суб’єкта, якщо він знаходиться всередині.

Прокурор Луцій підвівся, дивлячись на червоні лінії з виразом професійного болю.

— Свідку, — звернувся він до Генезиса, — поясніть суду технічні наслідки цих... правок.

— Катастрофічні, — миттєво відповів андоїд. — Викривлення віконної рами порушує аеродинаміку фасаду. Це призводить до мікровібрацій під час вітру. Але найгірше — це теплообмін. Ця "ніша" створює зону застою повітря. Ефективність рекуперації тепла падає на нуль цілих три десятих відсотка.

Присяжні синхронно хитнули головами. Нуль цілих три десятих — для них це звучало як вирок.

— Ви чуєте, колеги? — Луцій розвів руками. — Це не творчість. Це вандалізм. Це архітектурний садизм. Обвинувачений свідомо знизив ККД житлового простору. Він вкрав у мешканців тепло і свіже повітря заради чого? Заради темного кутка?