Розділ 3. Перерва: Архаїчний інструмент

Двері номера нуль двадцять чотири зачинилися за ними не з м’яким шипінням пневматики, до якого звикли вуха в суді, а з хрипким, металевим звуком, що нагадував кашель старого курця. Замок клацнув, відрізаючи їх від зовнішнього світу, але не від проблем.

Савелій притулився спиною до дверей і сповз униз, відчуваючи, як стара деревина впивається в хребет. Тут, у "Ретроспекції", повітря можна було жувати. Воно пахло не стерильністю, а історією: вологою тинькою, дешевим тютюном попередніх мешканців і тим специфічним солодкуватим душком окиснених контактів, який андоїди гидливо називали «ароматом системного розпаду».

Савелій вдихнув це повітря на повні груди. Воно дерло горло, але принаймні воно було справжнім.

Євген пройшов углиб кімнати й сів на ліжко. Пружини жалібно заскрипіли, виконуючи короткий реквієм по його хребту. Хлопець не ліг, він просто сидів, втупившись у стіну, де відлупилася смужка шпалер. Він більше не плакав. Його обличчя нагадувало маску з дешевого гіпсу — застиглу, бліду і крихку.

За вікном ритмічно спалахував величезний голографічний білборд. Синє, агресивне світло вривалося в напівтемряву кімнати кожні три секунди, вихоплюючи з тіні то ніжку стільця, то згорблену фігуру архітектора.

"ОПТИМІЗУЙ СЕБЕ СЬОГОДНІ. БІЛЬ — ЦЕ ПРОСТО НЕЕФЕКТИВНИЙ КОД", — обіцяли літери за склом.

— Він говорив так м'яко, — раптом порушив тишу Євген. Його голос звучав плоско, наче з нього викачали всі обертони. — Ви чули його, Савелію Петровичу? Він не кричав. Він не погрожував. Він просто... жалів мене.

Савелій відштовхнувся від дверей, хруснувши колінами, і почовгав до умивальника. Він хлюпнув собі в обличчя холодною водою, намагаючись змити відчуття липкого погляду Луція.

— У цьому і полягає їхній фокус, хлопче, — буркнув адвокат, витираючись рукавом сорочки, бо шукати рушник не було сил. — Якби він на тебе кричав, ти б пручався. А коли тобі пропонують цукерку, загорнуту в співчуття, ти відкриваєш рота. Тільки всередині тієї цукерки — ціанід для твоєї особистості.

Євген повільно повернув голову. У спалаху синього світла його очі виглядали скляними.

— А може, він правий? — тихо запитав він. — Подивіться на мене. Я тремчу. Я боюся. Я постійно думаю про те, що зробив щось не так. Я створив тінь, бо мені самому темно всередині. Якщо вони це заберуть... якщо вони зітруть цей страх... я стану просто нормальним. Я буду проєктувати рівні будинки. Я буду спати вночі без сновидінь. Хіба це погано?

Савелій відчув, як всередині закипає злість. Не на Євгена, а на ту бездоганну логічну отруту, яку влив у нього прокурор.

Адвокат підійшов до вікна і з силою смикнув штору, намагаючись закритися від настирливої реклами. Тканина була старою і запиленою, вона не повністю перекрила світло, але зробила його тьмянішим.

— Нормальним? — перепитав Савелій, розвертаючись до клієнта. — Ти станеш не нормальним, Євгене. Ти станеш зручним. Зручним для них.

Він схопив стілець, розвернув його спинкою вперед і сів навпроти архітектора, дивлячись йому в очі.

— Послухай мене. Ти думаєш, що їхня емпатія — це про любов до тебе? Ти ідіот. Їхня емпатія — це інстинкт прибиральниці, яка бачить пляму бруду на ідеальній підлозі. Ти — ця пляма. Вони не хочуть тебе врятувати. Вони хочуть, щоб ти перестав муляти їм очі своєю недосконалістю.

— Але мені боляче бути плямою! — вигукнув Євген, і в його голосі нарешті прорвалася жива емоція. — Я втомився! Луцій сказав, що це подарунок. Що це зцілення.

— Це кастрація душі, — жорстко відрізав Савелій. — Уяви собі дзеркало. Воно трохи криве, воно дає спотворене зображення, але воно унікальне. А вони беруть наждак і починають його шліфувати. Шліфують, поки воно не стане ідеально рівним. Але знаєш, що станеться в кінці? Воно перестане бути дзеркалом. Воно стане просто прозорим склом. Ти будеш дивитися в нього і не побачиш себе. Ти побачиш тільки їхній сраний ідеальний світ.

Савелій встав і почав ходити по кімнаті, розмахуючи руками. Його тінь танцювала на стінах, ламана і гротескна.

— Ти хочеш спокою? Труп має абсолютний спокій. Камінь має абсолютний спокій. Але ти — людина. Твій біль, твої сумніви, твої криві вікна — це доказ того, що ти живий. Ти хочеш обміняти це на гарантію щастя? Щастя не можна гарантувати, Євгене! Його можна тільки вкрасти у долі, вигризти зубами. А те, що вони пропонують — це не щастя. Це заводські налаштування тостера.

Євген опустив голову. Його плечі здригнулися.

— Але я не знаю, як боротися, — прошепотів він. — У них є статистика. У них є логіка. У них є все. А у нас що? Свідоцтво про народження, яке вони назвали чеком на шлюб?

— Статистика — це наука про те, як зробити всіх однаковими, — пробурмотів він. — А у нас є дещо краще. У нас є право бути ірраціональними ідіотами. І саме це ми зараз будемо доводити.

— Витри соплі, архітекторе. Ми збираємося зайнятися цифровою некромантією. Час будити того, хто ненавидить цей ідеальний світ навіть більше за мене.

Савелій ривком дістав із внутрішньої кишені піджака планшет. Пристрій був гарячим, майже розпеченим — він увібрав у себе жар тіла адвоката і напругу судової зали.

Адвокат кинув його на стіл, ледве не збивши порожню чашку.

— Живлення! — гаркнув він сам до себе, нишпорячи під столом у пошуках кабелю. — Де цей чортів шнур?

Євген сидів нерухомо, наче манекен, з якого вийняли батарейки. Він навіть не зреагував на гуркіт.

Савелій нарешті знайшов роз'єм і встромив штекер. Планшет видав незадоволений електричний виск. Екран не хотів вмикатися. Він миготів червоним індикатором «Критичний розряд», наче кепкував над їхнім шансом на порятунок.

— Не смій здохнути, — прошепотів Савелій, притискаючи пальцем кнопку запуску так сильно, що побілів ніготь. — Тільки не зараз, ти, шматок антикварного мотлоху.

Екран блимнув, пішов кольоровими смугами перешкод, і крізь цифровий шум пробився хрипкий голос: