Розділ 2. Зал Ідеальної Симетрії

Двері за їхніми спинами зійшлися без жодного звуку, відрізаючи шлях до хаосу вулиці. Зала Ідеальної Симетрії зустріла Савелія не величчю правосуддя, а медичною стерильністю.

Тут не було повітря. Тут була газова суміш, очищена від пилу, запахів та життя. Савелій втягнув носом цю дистильовану порожнечу і відчув, як у роті з’явився присмак вакуумної упаковки.

— Двадцять одна ціла п'ять десятих градуса за Цельсієм, — прошепотів він, навіть не дивлячись на термометри, яких тут і не було. — Вологість п'ятдесят п'ять відсотків. Ідеальні умови для зберігання серверів та мумій.

Тиша в залі стояла неприродна. Це не був спокій бібліотеки, де чути шурхіт сторінок. Це була агресивна, спроєктована тиша. Система активного шумопоглинання з’їдала кожен звук ще до того, як він встигав народитися. Кроки Савелія по ідеально гладкій підлозі, що нагадувала застиглу ртуть, звучали глухо, ніби він ішов під водою.

— Сідайте, — Савелій підштовхнув Євгена до лави підсудних. — І не совайтеся. Ці крісла розраховані на статичне навантаження. Будь-який зайвий рух вони сприймуть, як спробу втечі або неврологічний розлад.

Євген опустився в крісло. Воно миттєво набуло форми його тіла, підтримуючи хребет з нав'язливою турботою ортопеда. Хлопець здригнувся, ніби меблі намагалися його обійняти.

Савелій сів поруч. Він поклав на стіл свою стару шкіряну теку. На тлі прозорих сенсорних панелей і білого полімеру цей шматок потертої, подряпаної шкіри виглядав як уламок метеорита посеред операційної. Адвокат накрив її долонею. Тека була теплою. Вона пахла тютюном, старим папером і тисячами програних справ. Це був єдиний острівець реальності в цьому океані симетрії.

Він підвів очі.

Навпроти, на підвищенні, сиділи дванадцять фігур у сліпучо-білих мантіях. Присяжні.

Вони не рухалися. Вони навіть не кліпали — їхні зволожувачі очного яблука працювали автоматично, не перериваючи візуальний контакт. Дванадцять пар очей дивилися на Савелія. Ні, вони не дивилися. Вони зчитували.

Адвокат відчув, як по хребту поповзла крапля поту. Йому здалося, що гравітація в цій залі стала важчою рівно на нуль цілих одну соту одиниці. Це була вага їхньої уваги.

— Вони знають, що я пітнію, — ледь чутно видихнув він, не розтуляючи губ.

Євген, чиї руки тремтіли на ідеально чистій поверхні столу, злякано скосив очі: — Що?

— Присяжні, — пояснив Савелій, дивлячись прямо в лінзи центрального андоїда. — Вони зараз фіксують розширення моїх пор. Вони аналізують хімічний склад мого поту. Рівень адреналіну, кортизолу, продуктів розпаду кофеїну від тієї ранкової кави. Для них це не страх і не хвилювання. Для них це — біологічний шум. Дані, які підтверджують нашу нестабільність.

Один із присяжних ледь помітно нахилив голову. Його обличчя залишалося гладкою маскою функціонального спокою, але в глибині очей, що нагадували об’єктиви камер, блимнув фіолетовий вогник індексації.

— Припиніть тремтіти, Євгене, — Савелій поклав руку на лікоть клієнта. Жорстко. — Ви генеруєте вібрацію, яка дратує їхні сенсори. Уявіть, що ви камінь. Кривий, несиметричний, але твердий камінь.

— Я не можу, — прошепотів архітектор. — Тут так тихо, що я чую, як кров шумить у мене у вухах.

— Це добре, — Савелій відкрив теку. Старий замок клацнув із гучним, металевим звуком, який пролунав у цій стерильній тиші як постріл. — Поки кров шумить — ми живі. А тепер випростайте спину. Вистава починається.

Центральне підвищення, де засідав суддя, спалахнуло м'яким, розсіяним світлом. Воно не било в очі, а обережно обтікало фігуру, що сиділа в центрі, перетворюючи її на сакральний об'єкт поклоніння.

Суддя Маркус був прекрасним. Його шкіра мала матовий відтінок полірованого перламутру. Вона виглядала настільки гладкою, що Савелію закортіло провести по ній нігтем, аби перевірити, чи залишиться подряпина. Жодної пори, жодної зморшки, жодного натяку на те, що ця істота колись народжувалася або відчувала втому.

Маркус підвів очі. Вони були світло-сірими, теплими, але бездоганно порожніми. Це були не дзеркала душі, а вимкнені монітори, що чекали на вхідний сигнал.

Він поворухнувся. Рух був настільки плавним, що здавалося, ніби він пливе в густому сиропі, а не сидить у кріслі. Маркус поправив манжети своєї білосніжної мантії — жест, який у людини означав би нервозність, але у нього демонстрував абсолютний контроль над матерією.

— Засідання оголошується відкритим, — промовив він.

Голос судді наповнив залу, не відбиваючись від стін. Акустика приміщення поглинула зайві вібрації, залишивши лише чисту інформацію. Цей голос звучав як колискова, яку співає робот-няня перед тим, як вимкнути систему життєзабезпечення.

— Обвинувачений Євген, — Маркус перевів погляд на архітектора. — Система ідентифікує вас як одиницю Четвертої Раси, Народжену Плоттю. Згідно з Протоколом Чотириста Чотири А, ви маєте підтвердити свій статус. Чи визнаєте ви, що ваше походження є результатом неконтрольованого біологічного процесу, який ми класифікуємо як «природна похибка»?

Євген здригнувся, наче його вдарили струмом. Він відкрив рот, але замість слів з горла вирвався лише хрипкий, судомний видих. Його легені відмовлялися качати це стерильне повітря.

Савелій відчув, як пальці клієнта вчепилися в край столу, залишаючи на ідеальній поверхні вологі плями.

— Він не може говорити, ваша честь! — Савелій різко підвівся.

Цей рух був різким, кутастим, людським. Суглоби старого адвоката хруснули, порушуючи симфонію тиші. Його потертий піджак, який бачив кращі часи ще до Великого Кодування, зібгався на спині неестетичними складками.

Дванадцять присяжних синхронно повернули голови. На їхніх обличчях з'явився вираз, який Савелій знав надто добре. Це не була огида. Це був глибокий, майже фізичний жаль. Так дивляться на поламану іграшку, яку дешевше викинути, ніж полагодити. Вони жаліли не його, вони жаліли ресурси тканини, витрачені на таку неефективну форму.