Розділ 1. Останній аналоговий динозавр

Готель «Ретроспекція» дихав на Савелія Пилипця пилом, цвіллю та солодкуватим душком окисненої міді. Для будь-якого порядного громадянина П’ятої Раси цей букет означав би «системний розпад» і негайну евакуацію. Савелій же втягнув повітря носом, закашлявся і вдоволено посміхнувся. Тут пахло реальністю.

Він відкинув колючу, синтетичну ковдру й спустив ноги на підлогу. Номер нуль двадцять чотири зустрів його тишею, яку порушувало лише ритмічне капання крана — звук, що доводив місцевих андоїдів-прибиральників до естетичної істерики.

— Доброго ранку, старий, — прохрипів Савелій власному відображенню у потьмянілому дзеркалі шафи.

Відображення відповіло мішками під очима та триденною щетиною. Ідеальна неефективність.

Савелій почовгав до ванної кімнати. Це було поле першої битви. Він став перед душовою кабіною, яка сяяла підозрілою чистотою, і натиснув кнопку «Гаряча вода».

Панель блимнула червоним.

— У доступі відмовлено, — пролунав механічний, дратівливо ввічливий голос. — Суб'єкт: Пилипець. Сканування біоритмів завершено. Ваш пульс становить дев'яносто вісім ударів на хвилину. Рівень кортизолу перевищує допустиму норму на дванадцять відсотків.

— Я просто прокинувся, ти, шматок пластику, — прогарчав Савелій, з силою тицьнувши в кнопку ще раз. — Мені треба помитися перед судом. Дай воду.

— Гаряча вода може спричинити зайве емоційне збудження та термальний шок, що суперечить ранковому протоколу безпеки, — незворушною скоромовкою відповів душ. — Рекомендовано прохолодне обмивання для стабілізації нервової системи. Температура води встановлена на вісімнадцять градусів Цельсія.

Стеля ванної кімнати здригнулася від звуку води, що вдарила в піддон. Крижаної води.

— Ах ти ж... — Савелій замовк. Лаятися з алгоритмом було так само ефективно, як кричати на дощ.

Він зробив глибокий вдих, затримав дихання і спробував заспокоїтися. Якщо він обдурить датчики, якщо змусить серце битися повільніше... Він стояв голий посеред холодної кахлі, заплющивши очі й уявляючи білий аркуш паперу. Хвилина тиші.

— Повторне сканування, — з надією скомандував він.

— Пульс: дев'яносто ударів. Спроба маніпуляції біометричними даними зафіксована. Штрафний режим активовано. Температура води знижена до п'ятнадцяти градусів. Гарного дня, громадянине.

Савелій вилаявся так віртуозно, що якби душ мав модуль лінгвістичного аналізу, він би згорів від сорому. Довелося лізти під крижаний струмінь. Він фиркав, трусився і проклинав "відповідальний інжиніринг" усіма відомими йому словами.

Вийшовши з ванної, злий, як сто чортів, він одразу попрямував до сейфа. Там, за панеллю з дешевого пластику, ховався його головний скарб. Не гроші, не документи.

Пакет із зернами кави.

Справжньої. Не тієї білкової рідини з ідеальним балансом мікроелементів, яку видавали автомати, а чорної, масної, нелегальної арабіки, яку він виміняв у контрабандистів Зони Чотири на підшивку журналів за 2020 рік.

Савелій засипав зерна в ручний млинок. Механічний скрегіт жорна пролунав у тиші номера як музика революції. Аромат — густий, гіркий, дикий — поповз кімнатою.

— Увага! — раптом заверещав динамік під стелею. — Зафіксовано біологічне забруднення повітря! Рівень ароматичних сполук перевищує норму! Несанкціонований біологічний дим!

Червона лампа на стелі почала істерично блимати. Савелій схопив рушник і почав махати ним біля датчика, розганяючи дорогоцінний запах.

— Заткнися! Це просто кава! Це не пожежа, це сніданок!

Система погуділа вентиляцією, наче роздумуючи, чи варто викликати загін дезінфекторів, але врешті-решт затихла, обмежившись голосовим попередженням про «зниження індексу здоров'я на нуль цілих три десятих відсотка».

Савелій налив чорну рідину в надщерблену чашку. Він зробив ковток. Гіркота обпекла язик, кофеїн ударив у мозок різким, чудовим імпульсом. Жоден алгоритм не зміг би прорахувати задоволення від цього маленького самогубства.

Він підійшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку. На нього дивилася людина з минулого. Його костюм, пошитий ще десять років тому, лиснів на ліктях. Тканина зберігала пам'ять про тисячі рухів, про пролитий коньяк, про дощ і піт. Для андоїдів цей одяг викликав фізичний жаль — вони бачили в ньому лише зношений ресурс. Савелій бачив у ньому броню.

Він провів долонею по щоці, відчуваючи колючу щетину.

— Ну що, динозавре, — підморгнув він собі. — Час іти й довести цим калькуляторам, що ми ще не вимерли.

У двері постукали.

Не ввічливо, як це роблять сервісні дрони, надсилаючи попередній запит на нейроінтерфейс, а грубо, фізично. Кісточки пальців об дерево. Тук-тук-тук. Звук із минулого століття, від якого у нормального громадянина П’ятої Раси мав би статися напад паніки.

Савелій зробив останній, найсмачніший ковток кави, з жалем відставив чашку на стіл і гаркнув: — Відчинено! Замок механічний, тисніть на ручку вниз, а не чекайте на сенсор!

Двері прочинилися з жалібним скрипом, який готель «Ретроспекція» дбайливо зберігав як частину антуражу. На порозі стояла людина, що виглядала так, наче щойно втекла з-під преса для утилізації сміття.

Євген. Архітектор. Двадцять вісім років за біологічним віком, але зараз він виглядав на всі сто — сто років втоми й відчаю. Його ідеально скроєний сірий комбінезон, стандартний одяг технічного персоналу, був зім’ятий. Руки тремтіли так, що він ледве відпустив дверну ручку. Але найгіршим було обличчя. Воно блищало від вологи.

Хлопець ступив крок усередину й одразу ж схлипнув. Гучно, неестетично, по-дитячому втягуючи повітря носом.

— Савелію Петровичу... вони... вони прийшли за мною, — видавив він, і по його щоках покотилися великі, важкі краплі.

Савелій миттєво підвівся, але не для того, щоб обійняти клієнта. Він тицьнув пальцем у стелю, де погрозливо блимав датчик вологості.

— Припиніть цей витік рідини, Євгене! Негайно! Ви хочете, щоб нам виписали штраф за нераціональне підвищення вологості в приміщенні? Тут норма п’ятдесят п’ять відсотків, а ви надихали вже на шістдесят!