Вбивча Осінь

​Я дуже чекав осінь та зиму. Але інколи мені здається, що тієї осені мене «розстріляли», вистрілявши мені в груди всю обойму. Можливо, навіть дві. Неквапливо, щоб я відчув усе, що мав. Я стерпів та впав десь тут, посеред листя, але не помер. Почалась зима, випав сніг, стало ще холодніше.

​Я все ще відчуваю страшенно пекучий та гострий біль у грудях. Час йде. Коли лежиш тихо, стікаючи кров'ю, все ніби зупиняється, на все байдуже. Ти лежиш і думаєш, що нічого вже не змінити і пора змиритися.

​Інколи до мене підходять люди. Їм страшно за мене, але все ж їм, врешті-решт, час йти, у них свої справи. Перед тим як піти, вони посипають мої рани сіллю або штрикають ножем — та йдуть.

​Але, на щастя, існують люди, які підходять, говорять зі мною, стараються дістати кулі, зігрівають та латають мої рани. Інколи вони хочуть мені щось подарувати. Для мене це зовсім дико, але виявляється, що навіть маленький подарунок може зігріти більше, ніж будь-яке багаття.

​Я часто думаю про цих людей, кожен день без винятку, для кожного знаходжу свій час. На жаль, як би я не старався, і така людина за спиною може мати найгостріший ніж. Але все ж я можу це пробачити, вони мені дуже важливі. Якби не вони, я би вже давно здався. Цих людей небагато.

​Але якщо ти читаєш те, що тут написано — більш за все, це адресовано саме тобі. Дякую, що ви є. Деякі з таких людей не зможуть це прочитати, але все ж… Інколи я «зникаю», але коли я так роблю, насправді мій головний страх — вас втратити. Дякую, що ви є. Я вас люблю, безмежно. Ви саме дороге, що я маю. Без вас я ніхто.