37

Катерина не спала до світанку. Крізь сон їй стукали три рази, і щоразу вона прокидалася й слухала, чи не повториться. Бляшанка мовчала. Пахло дощем і лаком із підвіконня, а де б не була Елішка в цю ніч, під ранок вона вже сиділа на підвіконні, загорнута в плед, і дивилася на вулицю без жодного слова.

Реєстр Хранителів лежав на столі розкритий, хоча звечора Катерина сховала його на полицю.

На сторінці все було як і раніше: ім'я Вінсента, вицвіле «Чекає», порожній нуль у колі. Але під ним, свіжим чорнилом, що ще не встигло висохнути, з'явився тонкий рядок:

«Третій ліхтар від Національного. Після вистави».

Нахил був той самий, і той самий різкий обрив хвостика в літері, яку вона вже колись бачила під записом №512.

— Не чіпай, — сказала Елішка з підвіконня й підтягнула плед до підборіддя. — Воно ще мокре. Так не пишуть для всіх.

— Я не збиралася, — тихо відповіла Катерина й обережно закрила книгу, не пригладжуючи сторінок.

У цю мить бляшанка на столі дзенькнула. Не весело й не тривожно, а чітко, як дзвінок у театрі перед третім дзвінком. Катерина відчинила кришку. Між іншими десятьма згортками виднівся один, перев'язаний шовковою ниткою кольору темного винограду. Папір пах пудрою й старими лаштунками.

«Хочу знати, чи він помітив, що я загубила його брошку. Самої брошки мені не треба. Я двадцять років не наважувалася запитати».

Журнал розгорнувся сам:

«Виногради. Третій поверх. Вікна з мереживом. Відчинить не одразу».

— Пудра, — пошепки сказала Елішка й скривилася. — І лаванда. І щось таке, наче театр, але закритий. Я нічого не відчуваю, Катерино, крім запаху.

— Цього достатньо, — відповіла Катерина й узяла мідний ключ.

Будинок у Винограх був старий, світло-жовтий, із ліпниною над входом. На третьому поверсі, у вікні з мереживною завісою, горіла лампа. Катерина постукала. Двері довго не відчинялися.

— Ми з Бюро №7. Ми прийшли по ваше бажання.

Пауза тривала рівно стільки, щоб вона встигла подумати: не відчинить. Потім дзенькнув ланцюжок, клацнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла жінка років сорока п'яти у довгому темно-зеленому халаті, з темним волоссям, у якому вже проступали сиві пасма, зібраним так недбало, що це здавалося навмисним. Обличчя в неї було таке, яке запам'ятовують із першого разу: широкі брови, прямий погляд, рот, який, здавалося, ще пам'ятав, як тримати зал.

— Я колись грала чарівниць, — сказала вона замість привітання. — Ви мене не здивуєте.

— Ми й не намагаємося, — серйозно відповіла Елішка. — Ми лише принесли папірець.

Жінка перевела погляд на дівчинку, і куточок її рота ворухнувся.

— Колишня акторка, — сказала вона. — Як колишня принцеса. Тільки без королівства.

— А принцеси бувають колишні?

— Ще й які.

У квартирі пахло лавандою, старим деревом і чорним чаєм. На стінах висіли афіші, але не в рамках, а прикріплені кнопками, пожовклі, з відірваними кутами, ніби їх знімали, а потім передумали. На комоді стояла єдина фотографія: молода жінка в строгому костюмі й сивий чоловік поруч, обидва сміються.

Катерина простягла папірець. Жінка не взяла, лише глянула.

— Я знаю, що там написано. Я це писала, — тихо сказала вона. — Листопад двотисячного шостого. Репетиція в залі біля Національного. Він приколов мені її перед першою великою роллю: «Квітка льону. Вона не квітне довго, зате кожного року знову». Срібна, стара, ще його вчителя. — Вона торкнулася комірця халата, де нічого не було. — А потім я просто... глянула вниз, і її не було. Я шукала всю ніч. Пилососили сцену, розбирали куліси. Не знайшли.

— Що було далі?

— Нічого. Це й найгірше. Він ні слова не сказав, не спитав. Я чекала місяць, що спитає. Не спитав. І я вирішила, що він мене просто викреслив. — Вона стисла губи. — Через пів року я пішла зі сцени. Сказала, що втомилася. А насправді просто не змогла більше виходити без неї.

Елішка слухала мовчки, поклавши підборіддя на край пледа. Потім обережно сказала:

— А може, він думав, що ви самі скажете?

Жінка зустрілася з дівчинкою очима й раптом засміялася, коротко, хрипко, по-справжньому.

— Дитино, ти щойно сказала фразу, на яку мені знадобилося двадцять років.

Катерина тим часом дивилася в журнал, що розгорнувся на столику біля дверей: «Після вистави. Службовий вхід».

— Бюро показує, куди йти, — сказала вона. — Це недалеко. Ви підете з нами?

— До театру? — жінка похитала головою. — Я не переступала той поріг двадцять років.

— Тоді не переступайте. Просто постійте поруч.

Довга пауза. Потім жінка зняла з гачка пальто кольору старого кармину, огледіла себе в дзеркалі й сказала, не обертаючись:

— Якщо вже йти, то як слід.

До Національного вони дійшли вже в сутінках. Вистава скінчилася, і публіка розтікалася по вулиці, шарудячи парасольками. Службовий вхід був збоку, у вузькому провулку, де вздовж стіни тяглася низка старих ліхтарів. Катерина ненароком порахувала їх і зупинилася: третій від Національного.