32

Скринька задзвеніла під вечір, коли туман уже опустився на дахи й місто стало схоже на старе чорно-біле фото. Дзвін був короткий і рівний, як стукіт у двері, за якими давно чекають.

Катерина відкрила кришку. Серед інших записок одна лежала зверху, обмотана грубою лляною ниткою кольору топленого молока. Вона витягла її двома пальцями.

Мідний ключ у кишені став теплим. Журнал на столі розгорнувся сам і завмер на чистій сторінці, де повільно проступили слова: «Староміська площа. Сходи ратуші. Коли засвітяться ліхтарі».

— Знову площа, — сказала Елішка. Вона вже стояла біля дверей у своєму зеленому шарфі. — Я нічого не відчуваю, Катерино. Але мені здається, що ми не запізнимося.

— Бюро не дозволить, — відповіла Катерина.

Вони прийшли саме тоді, як засвітилися ліхтарі. Туристи розходилися, годинник на вежі щойно відлунив, і площа поступово порожніла, залишаючи після себе мокрий брук і запах смаженого цукру з останнього кіоска.

На нижній сходинці ратуші сидів чоловік. Йому було трохи за п'ятдесят. Добротне пальто, портфель біля ніг, сивина на скронях. Він не дивився ні на годинник, ні на людей, лише на кам'яну сходинку поруч із собою, ніби там хтось сидів.

Катерина зупинилася за кілька кроків.

— Тут холодно сидіти, — сказала вона.

— Мені не холодно, — відповів чоловік, не підводячи голови. — Я приходжу сюди раз на рік. Іноді рідше. Сам не знаю чому.

Елішка тихо підійшла й сіла на сходинку трохи нижче, спиною до нього, як сідають діти, коли не хочуть здаватися настирливими. Витягла з кишені яблуко й почала його терти об рукав.

— Ви щось тут колись залишили? — спитала Катерина.

Чоловік нарешті обернувся. В його очах не було ні гніву, ні подиву, лише стомлена ввічливість людини, яка звикла, що до неї заговорюють на вулицях.

— Мабуть, лише дитинство, — сказав він із короткою усмішкою. — Вибачте, я не в настрої для розмов.

Катерина простягла долоню. На ній лежала записка з лляною ниткою.

— Це ваше.

Чоловік подивився на папірець. Усмішка повільно зникла.

— Звідки?.. — почав він і не договорив. Потім тихо, майже собі: — Я такого не писав. Нікому. Ніколи.

— Писали, — м'яко сказала Катерина. — Давно. Просто забули, що це було бажання.

Вона розгорнула краєчок записки, не розв'язуючи нитки, й прочитала так, щоб чув тільки він:

«Хочу повернути старий дерев'яний блокнот зі шкільними віршами, який я загубив на сходах Староміської ратуші в травні 1988 року, і сказати собі тодішньому, що все буде добре».

Чоловік мовчав дуже довго. Десь за спиною бовкнув дзвоник невидимого велосипеда, і звук розчинився в тумані.

— Мені було чотирнадцять, — сказав він нарешті. Голос був рівний, ніби він читав чужу біографію. — Дідусь зробив мені цей блокнот. Дві тонкі березові дощечки замість обкладинки, зшиті шкіряним шнурком. Усередині сорок вісім віршів. Усі невміло, місцями смішно. Але мої. Єдине, що в мене тоді було тільки моє.

— І що сталося?

— Нічого особливого. Ми приїхали на екскурсію з класом. Хлопці з дістали блокнот із рюкзака, поки я відійшов, і почали читати вголос. Сміялися. Я підбіг, вирвав, вони його вирвали назад... — Він замовк, провів долонею по обличчю. — Хтось кинув його вниз по сходах. Я побіг шукати, а там уже людей, екскурсійні групи, штовханина. Я так і не знайшов. Годину ходив туди-сюди. Потім учителька потягла мене до автобуса.

Елішка, не обертаючись, тихо запитала:

— Ви потім писали?

— Ні, — відповів чоловік. — Ніколи. Я став інженером. Хорошим інженером. Мостобудівником. — Він гірко всміхнувся. — Іронія, правда? Будую переправи, а сам тоді нікуди не дійшов.

— Ви не нікуди не дійшли, — сказала Катерина. — Ви просто носили в собі цей блокнот двадцять... тридцять вісім років.

Чоловік зиркнув на неї різко, ніби хотів заперечити. Але натомість стиснув пальці на коліні.

— Знаєте, що найгірше? — сказав він тихо. — Я не пам'ятаю жодного вірша. Лише відчуття, що вони були. І що вони були ніби... добрі. А хлопці сміялися так, що я вирішив: усе, що я пишу, смішне. І перестав.

Елішка нарешті обернулася й простягла йому яблуко. Просто так, не кажучи ні слова. Він, трохи розгубившись, узяв.

Катерина поклала записку на сходинку між ними, на те саме місце, куди колись впав блокнот. Лляна нитка біла на темному камені.

— Розв'яжіть її, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що хочете сказати.

Чоловік довго дивився на вузол. Потім обережно, як розплутують нитку на ранці дитини, потягнув за кінчик.

Нитка розв'язалася.

Папір розгорнувся, і з нього піднялося золоте світло. Без диму, без попелу, лише тепло, що розливалося по мокрому камені, наче хтось запалив маленьке сонце просто на сходинці. Світло здригнулося, згустилося й набрало обрису худого чотирнадцятирічного хлопчика з розбитою колінкою й надто великим рюкзаком. Він стояв на нижній сходинці й розгублено озирався, шукаючи щось у натовпі, якого вже не було.