31

Бляшанка озвалася, коли Катерина вже збиралася гасити лампу.

Дзвінок був тихий, майже сором'язливий, ніби хтось постукав у двері й не певен, що йому раді. Елішка підняла голову від чашки з чаєм.

— Це не нічне, — сказала вона. — Нічні дзвонять інакше.

— Тоді почекає до ранку.

— Мабуть, — погодилась Елішка, але з вини своєї цікавості ще довго не відводила очей від скриньки.

Катерина зітхнула, підійшла до столу й відкрила кришку.

Згорток лежав зверху. Блакитна нитка, тонка, як струмінь води, перев'язувала його з одного боку. Папір був м'який, вологуватий на дотик, і пахло від нього так, як у Бюро ще не пахло: холодним листям, мокрою корою і чимось ледь димним, наче десь поруч палили осінні гілки.

Журнал розкрився сам:

«Предмет №512. Колчавка. Струмок біля старої огорожі. Лавка під ясенем. Прийти зранку, поки не розійшовся туман».

Катерина закрила журнал і погасила лампу.

Вони вийшли тієї години, коли місто ще не вирішило, ранок це чи ще ніч. Колчавка лежала в сірій імлі, що стелилась між деревами, як вода. Мокре листя чвакало під черевиками. Десь далеко журчав струмок, єдиний звук у всьому парку.

Лавка під ясенем знайшлася наприкінці стежки. На ній сидів чоловік років сорока чотирьох, у темній куртці, руки в кишенях, погляд утуплений у воду. Поруч лежала мокра від роси газета, яку він, мабуть, давно не читав.

Він не здригнувся, коли вони підійшли. Тільки повільно повернув голову, і в його обличчі було те втомлене спокійне здивування, з яким дивляться на людей, що з'являються в найнесподіваніший час.

— Ви теж не спите, — сказав він. — Ранні пташки?

— Ми шукали вас, — відповіла Катерина.

— Мене? — Він хмикнув. — У мене нічого нема, крім боргів і старого «Фольксвагена». Але сідайте, якщо хочете. Тут нікого, крім качок, а вони вже все розпитали.

Елішка присіла на край лавки. Катерина лишилась стояти. Вона дістала з кишені блакитний згорток і мовчки тримала його на долоні.

Чоловік подивився на нього. Довго, не кліпаючи. Потім не взяв, а лише глибоко вдихнув, ніби хотів переконатися, що запах справжній.

— Дим, — тихо мовив він. — Сторож палив листя щоранку в залізній діжці біля воріт. Звідки ви знаєте?

— Ми не знаємо, — сказала Катерина. — Це ваше. Воно саме нас привело.

Чоловік провів долонею по обличчю.

— Мені було вісім, — почав він.

Елішка не перебивала. Вона тільки трохи присунулась ближче, щоб він відчув, що його слухають.

— Листопад. Мама з татом тоді розлучалися, хоч я цього не розумів. Просто в хаті стало тихо, а потім тато зник. — Він знизав плечима. — Я не плакав. Я ходив. Забрідав сюди зі школи, бо тут нікого не було.

— І що ви робили? — спитала Елішка.

— Човник. Із шматка дошки, який знайшов біля огорожі, і картонного трикутника замість вітрила. Кривий, ледь тримався на воді. — Куточок його рота ледь сіпнувся. — Я запустив його в струмок і побіг слідом. Бігав, бігав і не помітив, що перелізаю через огорожу, яку ремонтували. Там було заборонено.

Він замовк. Десь неподалік гойднулася гілка, і з листя посипались краплі.

— Вас упіймали, — сказала Катерина. Це було не запитання.

— Сторож. Старий, горбатий, у брезентовому плащі. Узяв мене за комір, як кошеня. — Чоловік похитав головою. — Я думав, зараз буде скандал, у школу повідомлять, мамі скажуть. А він глянув на човник у мене в руках і спитав: «Твій?»

— А ви? — підштовхнула Елішка.

— Я кивнув. Він сказав: «Вітрило криве. Дай-но». Дістав з кишені шматок дроту й за дві хвилини підправив. Потім показав, як ставити його проти течії. — Голос чоловіка став тихішим. — І пішов. Навіть не спитав, як мене звати.

— І більше не підходив? — запитала Катерина.

— Ніколи. Я ходив ще цілу зиму. Він палив своє листя і не дивився в мій бік. А коли я запускав човник, відвертався, ніби нічого не бачить. — Чоловік стиснув пальці в кишенях. — Тоді я думав: просто сторож. А тепер мені сорок чотири, я сам розлучений, доньку бачу по вихідних. І розумію, що він був єдиною дорослою людиною за той рік, яка нічого від мене не вимагала. Не питала, чому я тут і чому мовчу. Просто лишила мені цей куточок.

— Ви ніколи не казали йому «дякую», — тихо мовила Елішка.

— Навесні мама переїхала. Ми поїхали. Я навіть не попрощався. — Він усміхнувся, але усмішка вийшла гіркою. — Півжиття про це не згадував. А тоді мені виповнилося сорок чотири, і ця діжка з димом почала снитися мало не щоночі.

Він дістав з кишені зім'ятий папірець, не той, що тримала Катерина, а свіжіший.

— Я приїхав сюди тиждень тому. Спитав в адміністрації, чи лишився хтось із тих сторожів. Сказали, що він помер давно, років п'ятнадцять тому. Я постояв біля воріт. Діжки вже нема. І човника, звісно, нема.

Катерина обережно поклала блакитний згорток йому на коліна.