30

Бляшанка озвалася зранку, ще до того, як Катерина встигла заварити чай.

Це був не звичний ніжний дзенькіт, а низький, глибокий гул, схожий на далекий дзвін, що котиться над дахами. Чашка на прилавку тихо відповіла йому тоненьким дзвоном. Елішка, яка саме стояла навшпиньках і намагалася дістати з полиці банку з варенням, завмерла з простягнутою рукою.

— Сьогодні метал співає, — сказала вона, не обертаючись. — Не як завжди. Як годинник.

Катерина підійшла до прилавка й поклала долоню на кришку. Вона була тепла й злегка вібрувала, наче всередині хтось дуже повільно рахував.

Після тієї ночі, коли зникла одна зі скриньок, Бюро стало обережнішим. Катерина вчилася цьому новому ритму разом із бляшанкою. Вона занурила руку всередину й майже одразу торкнулася невеликого згортка, перев'язаного шовковою ниткою. Нитка була темна, мідно-бронзова, ніби зроблена з дуже старого металу, що ще пам'ятав тепло кузні.

Папір виявився товстий, шорсткий, зі слідами олії на краях. Пахло від нього мастилом, деревною стружкою й чимось ледь гіркуватим, як від воску для полірування.

Катерина розгорнула аркуш. Почерк був дрібний, гострий, акуратний, так пишуть люди, які все життя працюють з мікроскопічними деталями.

«Я хочу почути, як мій годинник б'є тринадцяту годину. Хоча б раз, перш ніж я піду».

Вона двічі перечитала рядок.

— Тринадцяту, — повторила Елішка. Вона вже стояла поруч, закинувши голову. — Такої години не буває.

— Не буває, — погодилась Катерина.

Мідний ключ на її шиї потеплів. Журнал розгорнувся сам, і чорнило на сторінці повільно склалося в короткий рядок: «Старе Місто. Майстерня без вивіски. Доки дзвонять сусідні вежі». Більше нічого. Бюро не назвало ні вулиці, ні імені. Воно лише вказало напрямок, як людина, що знає дорогу, але хоче, щоб ти пройшла її власними ногами.

Вони виїхали з Петршинського пагорба першим трамваєм, напівпорожнім і холодним. Місто ще спало під тонким шаром туману, який тягнувся з Влтави, і ліхтарі горіли блідо, ніби прокидалися разом із вулицями. Катерина сиділа біля вікна, ключ лежав у неї на долоні, і вона відчувала, як він ледь помітно тягне її то ліворуч, то праворуч.

Елішка притулилася до неї боком.

— Я не чую, де вона, — тихо сказала дівчинка. — Ця година. Я раніше могла знайти будь-що. Тепер слухаю, а там тиша.

— Тоді слухай інакше, — відповіла Катерина. — Не те, що загубилося. Те, що ніколи не відбувалося.

Елішка замислилась, дивлячись на туман за склом. Потім повільно кивнула.

Ключ вивів їх у лабіринт вуличок за Староміською площею, де будинки стояли так тісно, що сонце потрапляло між ними лише на кілька хвилин на день. Тут було тихо, навіть коли з усіх боків починали дзвонити вежі. Один за одним вони били сім разів, і кожен дзвін мав власний голос, тонкий або важкий, далекий або зовсім близький.

Біля низьких дерев'яних дверей без вивіски ключ у руці Катерини раптом став теплим, як живе серце. Над дверима висів невеликий мідний годинник, старий, з потемнілим циферблатом, стрілки якого показували щось неможливе. Вони були вгорі, обидві разом, але трохи розсунуті, ніби хтось не докінчив рух.

Катерина постукала.

Відповіді довго не було. Потім десь у глибині будинку щось клацнуло, і двері відчинилися.

На порозі стояв старий чоловік у розстебнутій жилетці, з окулярами, піднятими на лоб. Руки в нього були великі, покриті дрібними шрамами, і пальці трохи тремтіли. Він подивився на Катерину, потім на ключ, потім на Елішку.

— Ви не з ремонту, — сказав він.

— Ні, — відповіла Катерина. — Ми з Бюро.

Старий зітхнув, ніби давно чекав цих слів і водночас боявся їх почути.

— Заходьте, — сказав він. — Але нічого не торкайтеся. Вони всі дуже чутливі.

Майстерня була схожа на велику шухляду, в якій зібрали всі години світу. Годинники висіли на стінах, стояли на полицях, лежали на столі під скляними ковпаками. Маленькі й величезні, кишенькові й настінні, дерев'яні, мідні, срібні. Усі вони цокали, кожен у своєму ритмі, і разом це звучало як тихий дощ.

— Це все ваше? — прошепотіла Елішка.

— Майже, — сказав годинникар. — Деякі лише чекають, поки я їх полагоджу. А деякі нікому вже не потрібні, тільки мені.

Він провів їх повз столи до дальньої стіни. Там, у нішi, стояв годинник, вищий за Катерину. Корпус із темного дерева, з різьбленими листочками, циферблат із дванадцятьма золотими цифрами. Усі стрілки й механізми працювали бездоганно. Але щось у ньому було не так, і Катерина не одразу збагнула, що саме.

Між дванадцятою й першою на циферблаті лишався порожній проміжок. Маленька, майже непомітна ділянка, трохи ширша за інші, ніби годинникар залишив там місце для ще одного числа.

— Я створив його для дружини, — тихо сказав старий. — Ми завжди жартували, що нам бракує однієї години. Щоб усе встигнути. Щоб не поспішати. Вона казала: «Зроби мені годину, якої немає, і я житиму в ній». Я засміявся тоді, а потім став майструвати. Дванадцять голосів я зробив. Тринадцятий не вийшов.