29

Ранок після зникнення п'ятсот дев'ятого прийшов у Бюро тихо, ніби боявся розбудити те, що ще не встигло заспокоїтися. Дощ вщух під самий світанок. На шибках лишилися довгі прозорі краплі, і бліде осіннє сонце, заломлюючись у них, розсипало по дубовому столу дрібні райдужні цятки.

Катерина не спала. Вона сиділа навпроти залізної бляшанки й дивилася на неї так, як дивляться на людину, що вчора тебе підвела, але все ще сидить поруч. Кришка була зачинена. Мідний ключ лежав на її грудях, теплий і спокійний, ніби нічого не сталося.

Елішка підійшла нечутно, забралася на сусідній стілець і підібгала під себе ноги.

— Я досі нічого не чую, — тихо сказала вона. — Раніше місто гуділо, як вулик, і я знала, де що лежить. А тепер тиша. Наче хтось прикрив мені вуха долонями.

Катерина простягнула руку й поклала її поверх дитячих пальців.

— Тоді сьогодні ми дивитимемось разом.

Вона не встигла додати більше. У тиші дзенькнув тонкий, м'який передзвін, той самий, що щоразу сповіщав: чиєсь чекання дійшло до краю. Обидві завмерли, а потім Катерина відкинула кришку.

На самому денці лежав згорток, перев'язаний шовковою ниткою темного мохового кольору. Папір був сухуватий, із запахом клею, вичиненої шкіри й ялинової смоли. Катерина розв'язала вузол і розгорнула аркуш. Рівним, дрібним почерком там було написано:

«Хочу повернути власнику втрачений ескіз вежі. Я сховав його в книзі й віддав разом із нею до антикварної крамниці. Це було 1998 року».

Вона перечитала рядок двічі. Щось у ньому муляло, як камінчик у черевику.

— «Власнику», — повторила вона вголос. — Не «мені». Він пише про власну річ так, ніби вона вже чужа.

Журнал на столі ворухнувся сам. Сторінки перегорнулися й завмерли на порожньому розвороті, де чорнило почало повзти тонкими лініями. Спершу з'явилася низька кам'яна арка, потім вузький провулок, а поруч, наче дописана чиєюсь неквапливою рукою, ледь помітна година: до полудня, поки в майстерні ще горить світло.

Елішка довго дивилася на малюнок. Потім прикусила губу.

— Я б це відчула, — прошепотіла вона. — Раніше я б відчула це першою.

— Я знаю, — сказала Катерина. — Тому ходімо разом.

Мала Страна зустріла їх золотим листям під ногами й тишею, у якій кроки лунали занадто голосно. Туристи ще не прокинулися, а бруківка була вологою й темною після нічного дощу. Арка знайшлася там, де показував малюнок: низька, напівсховала за плющем, що вже почервонів. Під нею вгору вели три стерті сходинки, а за ними вгорі бовталася дерев'яна вивіска з намальованою книгою.

Дзвіночок над дверима озвався кволо. Усередині пахло клеєм, тютюном, теплим папером і трохи пилом. Уздовж стін тяглися полиці з розібраними палітурками, а на довгому верстаті лежав розкритий том, до якого чоловік у потертому фартусі наносив клей тонким пензликом. Він не підвів голови.

— Ми зачинені, — сказав він. — Зайдіть після обіду.

— Ми з Бюро №7, — відповіла Катерина.

Пензлик на мить завис над сторінкою й ковзнув далі.

— Не знаю такого, — мовив чоловік. — Мені нічого не потрібно.

Катерина мовчки підійшла до верстата й поклала на дерево біля його ліктя аркуш із мохово-зеленою ниткою. Чоловік скосив очі, побачив нитку й застиг. Пензлик тихо ліг у баночку. Він повільно опустився на високий стілець, ніби ноги раптом перестали його триматися.

— Я ж просив, щоб не мені, — озвався він хрипко. — Я так і написав, пам'ятаю. Власнику. Бо ж я його продав. Хто продав, той уже не власник.

— Ви його продали, — обережно сказала Катерина. — Але не викинули.

Чоловік довго мовчав. Десь у кутку лагідно цокав годинник, а на полиці тремтів на протязі жмут шкіряних смужок.

— Тоді була зима, — нарешті почав він. — Дев'яносто восьмий. У майстерні не топили, за приміщення я заборгував за три місяці. Я зібрав дві скрині старих книжок, які ще мали ціну, і віддав усе до крамниці на розі. Про одну не подумав. Це був атлас із гравюрами веж, важкий, із загнутими кутами. А між сторінками лежав аркуш. Я малював його ще юнаком, вночі, при свічці, бо тоді ще не було грошей на лампу. Вежа на пагорбі, з тонкою галереєю під дахом. Перша річ, яку я довів до кінця. Перша, за яку мені не було соромно.

Він провів долонею по фартуху, ніби витираючи невидиму пляму.

— Через тиждень я схаменувся й побіг назад. Крамницю вже продали, а книжки розійшлися по чужих руках. Я шукав. Ходив по ринках, питав, залишав записки. Потім перестав. Тридцять років я лагоджу чужі книги, щоб не думати про одну свою. Кожного разу, коли розгортаю старий атлас, я в ньому дивлюся на порожнє місце між сторінками.

Елішка тихо підійшла й стала поруч. Вона нічого не сказала, тільки поклала долоню на край верстата, біля його руки.

— Я не знав, що кажу, коли писав те бажання, — додав він. — Мені здавалося, що таке не виконують.

— Бюро не питає, чи маєте ви право, — тихо сказала Катерина. — Воно питає, чи ви чекали.

Чоловік довго дивився на нитку. Потім, ніби боячись налякати, підняв руку й потягнув за кінчик. Вузол легко піддався.