28

Дощ почався ще вночі й не збирався вщухати.

Катерина прокинулася від того, що бляшанка на столі не дзвеніла й не пульсувала — вона мовчала. Абсолютно, неприродно мовчала, наче затамувала подих перед чимось. Це було не схоже на її звичну мовчазну байдужість у спокійні дні — це була тиша, яка тисла на вуха, як перед грозою.

Елішка вже сиділа біля вікна, притиснувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Її погляд був прикутий не до вулиці, а до бляшанки на столі.

— Щось не так, — сказала вона, не обертаючись. Голос дитини звучав тонко й напружено. — Учора ввечері їх було двадцять. Я рахувала, коли ти заснула. Двадцять рівно.

Катерина підійшла до столу й підняла кришку. Металевий запах, який завжди супроводжував відкриття бляшанки — суміш старого олова й дитячих свят, — цього разу мав присмак чогось кислого, майже гнилого.

Усередині лежало дев'ятнадцять згортків.

Вона перерахувала ще раз, розкладаючи їх на столі рядами, як карти пасьянсу. Потім ще раз, обережно перевіряючи, чи не заховався один папірець під іншим.

Дев'ятнадцять.

— Один зник, — тихо сказала вона, відчуваючи, як холодіють кінчики пальців. — Просто зник. Без запису в журналі, без знахідки самому по собі, без того відчуття, яке буває, коли Бюро саме віддає нам справу. Хтось забрав його з бляшанки.

Елішка нарешті обернулася від вікна. Вперше за весь час, відколи вона згадала своє ім'я, у її великих очах промайнув справжній, дитячий страх — не той дорослий, втомлений погляд, до якого Катерина вже звикла, а щось голе й вразливе.

— Цього не може бути, — прошепотіла вона, підходячи ближче й стаючи біля столу так, щоб бачити бляшанку зблизька. — Вона не звичайна коробка, Катерино. Її не можна відкрити нікому, крім тебе. Ключ на твоїй шиї — єдиний, хто дозволяє їй розкриватися. Я сама бачила, як вона залишалася замкненою, коли до неї тягнувся хтось чужий на ринку — торговець антикваріатом мало не відірвав собі пальці, намагаючись підняти кришку.

— Значить, хтось знайшов інший спосіб, — Катерина відчула, як мідний ключ на її грудях став холодним. Не теплим, як завжди перед новою справою, коли метал ніби дихав разом із нею. Крижаним, як озерна вода в листопаді.

Журнал обліку, що лежав розгорнутим на прилавку, раптом сам перегорнув сторінку — так, як він робив це щоразу, коли Бюро мало щось сказати понад те, що вписувала туди сама Хранителька. Але цього разу чорнило не проступало акуратними рядками запису, як бувало завжди. Воно розповзалося плямою, невпевнено, ніби писала тремтяча, нетверда рука:

«Предмет №509. Втрачено. Не намагайтеся повернути».

Катерина відчула, як усередині щось стиснулося, повільно й боляче, наче хтось затягнув вузол просто під ребрами.

— Бюро ніколи раніше не попереджало нас не братися за справу, — сказала вона, дивлячись на розпливчастий, майже істеричний почерк плями. — Навіть коли ми йшли до підвалу на Карловій. Навіть коли несли ті два зв'язані бажання.

— Тому що раніше в нас нічого не крали, — Елішка підійшла й стала поруч, торкнувшись краю столу так обережно, ніби він міг обпекти. — Катерино. Якщо хтось зумів дістати бажання без дозволу ключа... це означає, що він знав про Бюро задовго до нас із тобою. Задовго до Вінсента, можливо.

Дощ за вікном посилився, б'ючись у скло дрібними, злими краплями, що зливалися в суцільні патьоки. Десь далі по вулиці загуркотів трамвай, і звук цей здався Катерині несподівано чужим — так, наче місто за вікном раптом віддалилося від них на кілька років.

Катерина сіла за прилавок і довго дивилася на розпливчастий запис, поки чорнило нарешті не всоталося остаточно, залишивши по собі лише сіру пляму. Потім узяла перо — не щоб писати, а просто щоб відчути в руці щось знайоме, тверде, своє.

— Ти можеш відчути, куди воно поділося? — запитала вона, дивлячись на дівчинку. — Так, як ти завжди відчуваєш адресу.

Елішка заплющила очі. Вона стояла нерухомо, склавши руки на грудях, і хвилину, дві, три мовчала — і в цій мовчанці Катерина вперше побачила, як важко дівчинці далося те, що вона робила щоразу так легко й буденно, ніби дихання.

— Ні, — нарешті сказала Елішка, розплющуючи очі. Вони були вологими, а голос тремтів. — Я не відчуваю нічого. Порожнеча. Наче хтось акуратно стер слід так само, як колись стирали моє власне ім'я. Це... це майже боляче, Катерино. Ніби мене саму намагаються знову розчинити.

Катерина відчула гострий укол тривоги — не за справу, а за дитину перед нею. Вона підвелася, обійшла стіл і присіла навпочіпки, щоб дивитися Елішці прямо в очі.

— Тобі не треба більше намагатися, — твердо сказала вона. — Якщо це завдає тобі болю — зупинись негайно.

Елішка похитала головою, хоч руки в неї ще тремтіли.

— Ні. Це важливо. Але я не знайду відповіді так. Треба інакше.

Катерина простягнула руку й накрила її долоню своєю, відчуваючи, як тепло поступово повертається до маленьких пальців.

— Тоді ми знайдемо інший слід.

Вона підвелася, підійшла до полиць уздовж дальньої стіни й почала знімати важкі коробки одну за одною, здувати з них пил, зазираючи в кожну — так, ніби могла знайти відповідь серед архівів старих справ, які так і не встигла розібрати за ці тижні. Але руки зупинилися на одній коробці, схованій у найдальшому темному кутку, — тій, яку вона жодного разу не відкривала відтоді, як стала Хранителькою. Стара, оправлена в потемнілу шкіру книга лежала на самому дні, під шаром чистого, майже нового пилу — так, ніби її навмисно ховали не від часу, а від чужих очей.