26

Той день у Бюро №7 видався напрочуд спокійним. Залізна бляшанка мовчала, не випромінюючи ні холоду, ні тривоги. Здавалося, самі стіни старого будинку дали їм вихідний, дозволивши просто бути тут і зараз.

Вечірня Прага за вікном поступово розчинялася в густих, чорнильних сутінках. Катерина запалила лампу на прилавку й заварила дві чашки трав'яного чаю з чебрецем. Вона сіла на старий диван поруч із дівчинкою, яка зосереджено малювала щось на клаптику паперу вугликом із каміна.

Катерина обхопила гарячу чашку долонями й дозволила собі просто подихати. Вона дивилася на танцюючі тіні на стінах і раптом зловила себе на думці, наскільки сильно змінилося її життя.

Ще зовсім недавно вона була лише блідою тінню самої себе. Нескінченні, сухі звіти в кабінетах Клементинуму, сірі стіни, які витягували душу, і постійні, виснажливі конфлікти з місцевою амбітною юристкою, яка чіплялася до кожної коми в її документах. Катерина пам'ятала те відчуття, коли поверталася ввечері до порожньої квартири — абсолютно вичавлена, порожня, ніби її власне життя належало комусь іншому. Вона була механізмом. Функцією.

А тепер... тепер вона дихала. Вона носила на шиї мідний ключ, віддавала людям їхні втрачені душі, розплутувала вузли чужих доль і відчувала себе живою більше, ніж будь-коли. Бюро №7 стало не просто її роботою — воно стало її домом.

Катерина перевела погляд на дівчинку. Мала виводила на папері обриси маленького собаки. Її щічки злегка порожевіли від тепла чаю, а рухи стали впевненими й плавними. Вона більше не нагадувала того напівпрозорого привида, якого Катерина зустріла тут у свій перший день.

— Знаєш, я сьогодні думала про одну річ, — тихо порушила тишу Катерина.

Дівчинка відірвалася від малюнка й допитливо схилила голову набік.

— Я згадала своє прізвище. Я згадала, хто я. Але... я досі не знаю, як звати тебе. Я називаю тебе «дівчинкою», «малою», «помічницею». Але ж у тебе має бути ім'я.

Дитина опустила погляд на свій малюнок. Вона провела пальцем по контуру вугільного песика.

— Імена важкі, — задумливо промовила вона своїм серйозним, не по роках дорослим голосом. — Коли людина губиться, ім'я відпадає першим, щоб не тягнути її на дно. Тому я його забула. Воно залишилося там... у тому дні, де пахло ванільними булочками.

— Але ж ти вже не загублена, — Катерина м'яко торкнулася її плеча. Під тканиною сукні відчувалося справжнє, живе людське тепло. — Ти тут, зі мною. Бюро прийняло нас обох. Можливо, настав час повернути і твоє ім'я? Або... ми можемо придумати нове. Таке, яке ти сама захочеш.

Дівчинка заплющила очі. На її обличчі з'явився вираз глибокого зосередження, ніби вона намагалася почути щось крізь товщу води.

— Тато називав мене якось... світло. Так само світло, як і твоє ім’я, — прошепотіла вона. — Але це було коротке слово. Як дзвіночок.

— Злата? — припустила Катерина.

Дівчинка хитнула головою.

— Клара?

Знову ні.

— Елішка? — тихо промовила Катерина популярне чеське ім'я, яке завжди здавалося їй дуже теплим.

Дівчинка раптом розплющила очі. Її погляд заблищав, а губи самі собою розтягнулися в широкій, абсолютно дитячій і щирій усмішці. У кімнаті на мить запахло солодкою ваніллю, а десь у кутку ніби почулося тихе, радісне дзявкання цуценяти.

— Елішка, — повторила вона, смакуючи кожен звук. — Так. Елішка. Так звали ту дівчинку, яка сиділа на табуретці й боялася злізти на підлогу.

Вона подивилася на Катерину своїми великими, ясними очима.

— Але я більше не боюся.

Катерина відчула, як до горла підступає тепла грудка. Вона обережно пригорнула Елішку до себе, і дівчинка вперше за весь час міцно обійняла її у відповідь, сховавши обличчя на її плечі. У цей момент останні крижинки самотності, які ще ховалися в душі Катерини після її минулого життя, остаточно розтанули.

Вони сиділи так довго, слухаючи, як за вікном спить Прага. Бюро №7 тихо зітхало своїми старими дерев'яними перекриттями, охороняючи їхній спокій.

У залізній бляшанці на столі чекало ще двадцять одне нерозгадане бажання. Але цієї ночі Хранителька Світла та її помічниця Елішка нікуди не поспішали. Вони нарешті знайшли одна одну.

Коли обійми стали слабшими, Елішка відсторонилася, але не відпустила руку Катерини. У її погляді знову з'явилася та зосереджена дорослість, яка завжди дивувала Хранительку, проте тепер у ній не було й сліду колишнього страху.

— Знаєш, — тихо сказала дівчинка, дивлячись на полум'я гасової лампи. — Тепер, коли в мене є ім'я, ми маємо чітко розібратися, як ми будемо жити далі. Бюро — це наш дім, але воно живе за своїми законами.

Катерина здивовано і водночас тепло усміхнулася:

— Ти маєш рацію, Елішко. Давай розподілимо обов'язки. Хто за що відповідає?

Дівчинка загнула маленький палець:

— По-перше, згортки з бляшанки. Ти витягуєш їх своєю рукою, бо ключ на твоїй шиї слухається тільки тебе. Це твоя робота Хранительки — відкривати шляхи.

— А твоя? — м'яко запитала Катерина.