21

Ранок у Бюро №7 розпочався не з дощу, а з дивного, майже нереального світла. Празьке сонце, пробившись крізь бруднувате скло високих вікон, лягло на дубову підлогу довгими золотавими смугами, розганяючи віковічну тінь, що звикла ховатися по кутках.

Дівчина спала на старому дивані, сгорбившись і притиснувши до грудей край вовняної ковдри. На її обличчі більше не було тієї тривожної, недитячої зморшки між бровами, що лякала вчора. Вона дихала рівно й глибоко, так, ніби її сон охороняла сама тиша старого будинку.

Катерина стояла біля прилавка, тримаючи в руках залізну бляшанку. Тепер у ній залишалося двадцять шість папірців. Двадцять шість загублених історій, які чекали на свою чергу.

Вона обережно запустила пальці всередину й витягла наступний згорток. Навіть не розгортаючи його, вона відчула, як від паперу повіяло холодним лікарняним світлом, запахом сухих ліків і тривожним, липким страхом перед білим халатом.

Катерина розгорнула папірець. Почерк був незграбним, дитячим, але виведеним із надзвичайною старанністю:

«Хочу, щоб тато перестав боятися за мене і знову почав усміхатися».

Спогад накотив різко й боляче. Перед очима виникла маленька палата дитячого відділення, білі стіни, які здавалися безкінечними, і чоловік років тридцяти п'яти у поношеному светрі. Він сидів на стільці біля дитячого ліжка, стискаючи у величезних мозолястих руках маленьку дитячу долоньку, і дивився у вікно з таким відчаєм у погляді, що від нього тріскалося повітря. Він не плакав - чоловіки такого типу не плачуть, вони просто кам'яніють зсередини, дозволяючи болю випалювати їх дотла.

Катерина повільно опустила папірець на стіл.

- Ти вже прокинулась? - тихо спитала вона, не обертаючись.

Позаду почувся тихий шерхіт ковдри. Дівчинка сіла на дивані, розтираючи рукою очі. Вона виглядала дещо бадьорішою, а в погляді зникла та абсолютна порожнеча, яка лякала найбільше.

- Мені наснився сон, - сказала вона хрипким від сну голосцем. - Там пахло ванільними булочками. Батько пік їх на кухні, а я сиділа на табуретці й боялася злізти, бо підлогою бігав маленький чорний цуцик.

Катерина обернулася й м'яко усміхнулася:

- Здається, твої власні спогади вирішили повернутися додому раніше, ніж ми встигли розібрати всі чужі.

- Це тому, що ми почали їх віддавати, - вона подивилася на бляшанку на столі. - Чужі речі не можна тримати замкненими. Вони починають гнити або стирати тих, хто їх охороняє.

- Ти права, - кивнула Катерина. - І сьогодні у нас є друге завдання.

Вона простягнула дівчинці папірець. Та взяла його двома пальцями. Як тільки дитяча шкіра торкнулася вицвілого паперу, в кімнаті знову змінилося повітря. Запах лікарняного спирту став таким реальним, що здалося, ніби за стіною пищать медичні прилади. Але разом із тим з'явився ледь уловимий аромат осіннього листя та паленого тютюну - запах того самого чоловіка зі світлини, яка раптом чітко виринула в пам'яті Катерини.

- Я знаю, де його шукати, - тихо сказала дівчинка, встаючи з дивана. Вона підійшла до прилавка й поклала руку поряд із рукою Катерини. - Празька міська лікарня на Виноградах. Старе дитяче відділення. Воно закрите вже років п'ять, але... дехто залишається там навіть після того, як хвороба відступає. Не фізично. У спогадах лікарів і стін.

Катерина не стала запитувати, звідки дитина це знає. У Бюро №7 закони реальності працювали інакше, а після того, як вона сама втратила і знайшла власне ім'я, вона була готова повірити у будь-яке диво.

Вони вийшли на вулицю разом.

Прага зустріла їх прохолодним, але вже сонячним ранком. Бруківка блищала від нічного дощу, відображаючи гострі готичні шпилі та ранкове небо кольору вицвілого деніму. Йти було легко. Катерина зловила себе на думці, що вперше за довгі місяці не думає про дурну бюрократичну рутину у Клементинуму, про нескінченні звіти й навіть про те, яке у неї було прізвище. Зараз це не мало жодного значення. Вона була Хранителькою Бюро. І вона мала роботу.

Дорога до лікарні зайняла менше часу, ніж очікувалося. Місто ніби саме розчиняло перед ними провулки, підказуючи правильний напрямок.

Старий корпус лікарні на Виноградах зустрів їх закинутими клумбами та облупленою жовтою штукатуркою. Вікна третього поверху дивилися на світ чорними, порожніми провалами. Але коли вони підійшли до головного входу, звідкись із бічної алеї до них назустріч рушив чоловік.

Він був високим, сутулим, у поношеному пальто з піднятим коміром. У руках він тримав термос і невеликий пакет із продуктами. Чоловік зупинився біля старих металевих воріт, розгублено дивлячись на зачинені двері корпусу, де колись рятували його дитину. Його плечі тремтіли - не від холоду, а від тієї невидимої, свинцевої ваги, яку він ніс усе своє життя.

Катерина зупинилася за кілька кроків від нього. Вона відчула, як папірець у кишені її пальто почав приємно й тепло пульсувати, ніби шматочок розігрітого на сонці металу.

Вона зробила крок уперед.

- Пане ? - тихо спитала вона.

Чоловік різко обернувся. Його обличчя було порізане глибокими зморшками, а в очах стояла така нестерпна, випалена роками втома, що Катерині на секунду стиснуло горло.