20

Перший запис другої книги Бюро №7 чекав на своє написання.

Катерина сиділа за важким дубовим столом, дивлячись на білу, неприродно чисту сторінку нового журналу обліку. Їй усе ще здавалося дивним, що кілька рядків чорнилом на пожовклому папері раптом стали найскладнішим завданням у її житті. Ще вчора вона була тихою працівницею відділу старовинних рукописів Клементинуму, чиїм єдиним клопотом було пильнувати правильну температуру та вологість у сховищі інкунабул. Сьогодні вона не могла згадати власного прізвища. Ще вчора її лякали лише випадкові затьмарення на полях старих фоліантів, а тепер перед нею стояла звичайна залізна бляшанка, що зберігала в собі чужі надії.

А за товстими дубовими дверима, мабуть, уже збирався новий морок празької осені.

Катерина підняла очі. Дівчинка сиділа біля високого вікна й мовчки стежила за краплями дощу, що повільно стікали склом. Вона більше не виглядала наляканою - лише незбагненно, майже не по-дитячому втомленою. Найдивнішим було те, що мала жодного разу не спитала, коли їй дозволять піти. Ніби й не мала вже місця, куди повертатися.

Бюро тим часом звикало до нової Хранительки. Старий годинник на стіні знову рівно й урочисто відраховував хвилини, дерев’яні полиці тихо потріскували від вогкості, а десь у темному кутку ледь-ледь дзенькнула скляна колба - так, ніби саме приміщення робило глибокий вдих. Катерина вже встигла зрозуміти головне правило цього місця: Бюро ніколи не було просто будівлею. Воно жило своїм, прихованим від очей життям.

Вона повільно простягнула руку й знову підняла кришку бляшанки.

Паперові згортки лежали всередині щільно й акуратно, зв’язані вицвілими нитками. Десятки маленьких людських прохань. На мікросекунду Катерині здалося, що вона чує не звуки, а саме відгомін тих голосів, які колись промовляли ці слова у темряві. Дитячий сміх. Тихенький плач під ковдрою. Злякане зізнання чоловіка, який уперше дозволив собі слабкість. Хтось просив любові. Хтось - пробачення. А хтось - просто ще одного, хоча б одного ранку.

Катерина різко закрила бляшанку. Метал глухо стукнув об дерево.

- Не можна залишати їх тут назавжди, - сказала вона тихо.

Дівчинка повільно повернулася від вікна.

- А де їм бути?

Катерина не відповіла одразу. У Бюро завжди опинялися речі, що втратили власників: іноді тому, що люди вмирали, іноді - тому що надто сильно прагнули забути. Але бажання... Хіба могло бажання втратити людину?

Вона провела пальцем по холодній металевій кришці:

- Треба спробувати їх повернути.

Дівчинка подивилася на неї з темною, майже недитячою недовірою:

- Ви думаєте, це можливо?

- Не знаю, - Катерина вперше дозволила собі ледь помітну, сумну усмішку. - Але, здається, тепер це моя робота.

Перший папірець Катерина витягла навмання, розгорнувши його біля самого вікна, де сіре празьке світло було густішим.

• «Хочу, щоб мама перестала плакати».
• «Хочу собаку. Великого. Рудого».
• «Хочу повернутися додому».
• «Хочу, щоб тато прийшов на мій день народження».
• «Хочу, щоб вона сказала, що любить мене».

Кожен аркуш був маленьким, вразливим вікном у чуже життя. Читаючи їх один за одним, Катерина раптом відчула, як холодне повітря кімнати ніби м’якшає. Самі папірці приносили із собою приспані аромати: запах яблучного пирога напередодні свята, мокрого зимового снігу, солоної морської води, старого потертого дивана й легкий шлейф парфумів, які жінка давно перестала наносити на зап'ястя.

Тепер усе ставало на свої місця. Вона зрозуміла, чому дитина втратила власне «я». Щороку вона забирала чужий біль і чужу надію, рятуючи людей від нестерпної ваги. Спочатку це здавалося даром. Потім - тягарем. А згодом усередині просто не залишилося місця для власних спогадів.

Катерина підняла погляд на дівчинку:

- Ти пам’ятаєш хоча б одне своє власне бажання?

Дитина довго мовчала. Настільки довго, що за вікном встиг пролунати глухий гуркіт далекого трамвая.

- Пам’ятаю, - нарешті вимовила вона шепотом.

- Яке?

- Я хотіла, щоб усі були щасливі.

Катерина нічого не відповіла. У цьому дитячому бажанні було щось безмежне й страшне - бо воно виявилося занадто великим для одної маленької душі. Можливо, саме тому вона й розчинилася в ньому без залишку.

Надвечір осінній дощ нарешті вщух. Прага за вікнами затягнулася глибокою темно-синьою сутінню, в якій розмивалися золотаві спалахи ліхтарів. Місто переходило в ніч, а Бюро залишалося поза часом - мовчазним притулком для всього загубленого.

Катерина розклала папірці на дубовому столі. Вона вирішила не шукати всіх одразу - почати з найпростішого, того, що віддавало теплом найдужче.

«Хочу великого рудого собаку».

Вона обережно торкнулася папірця двома пальцями. І в ту ж секунду кімнату наповнив стійкий запах старої шкіри, свіжоскошеної трави та теплого собачого хутра. А за ними - легкий, дзвінкий дитячий сміх.