19

Дзвіночок задзвонив і замовк, але ніхто не поспішав відчиняти важкі двері ширше.

Катерина, все ще тримаючи пальці на прохолодному металі мідного ключа, різко підняла голову. У кімнаті панувала тиша, перебита лише рівномірним цоканням старого годинника на стіні та шумом дощу за вікном. На секунду їй здалося, що це просто відлуння попереднього дзвінка, гра її пам'яті.

Але двері повільно прочинилися на ширшу долоню.

У кімнату не зайшли - радше затекло сіре празьке повітря разом із вогкістю. На порозі стояла зовсім маленька дівчинка. На вид їй було років дев'ять, не більше. На ній був старий, завеликий дитячий плащ із капюшоном, із якого стікали краплі дощу, а в руках вона міцно, наче рятівний круг, тримала звичайну залізну бляшанку з-під печива.

Вона не дивилася на Катерину. Її великі, неприродно дорослі очі повільно й методично сканували полиці, важкі коробки, високу стелю, і зрештою зупинилися на журналі обліку, що розгорнутим лежав на столі.

- Мені сказали, що тут приймають те, що загубилося назавжди, - голос дитини був абсолютно позбавлений дитячої дзвінкості. Він звучав тихо, монотонно й надто зріло для її віку.

Катерина здригнулася. Вона ще не знала, як правильно поводитися за цим столом, не знала правил Бюро, не знала навіть власного прізвища, коли заплющувала очі. Але вона чітко бачила інше: бляшанка в руках дівчинки випромінювала ледь помітне, блідо-блакитне світло, яке чомусь зовсім не лякало, а віддавало дивним, сиротичним холодом.

- Проходь, - Катерина сама здивувалася тому, наскільки спокійно і впевнено пролунав її власний голос. Вона прибрала з поверхні столу свій небезпечний пергамент із готичним письмом, звільняючи місце. - Як тебе звати?

Дівчинка зробила кілька кроків уперед, залишаючи за собою темні мокрі сліди на старовинній паркетній дошці, і зупинитися біля прилавка не наважилася. Вона поставила бляшанку на край столу. Метал глухо й тяжко стукнув об дерево.

- Я не пам'ятаю, - тихо відповіла вона, піднявши погляд на нову Хранительку. - Але я точно пам'ятаю, що повинна була принести це комусь, хто більше нічого не боїться забути.

Катерина повільно опустила погляд на бляшанку. У її власній голові знову майнула біла спалахуюча порожнеча, ніби нагадуючи про ціну розвіяних спогадів. Але тепер поряд був хтось інший, хто втратив значно більше.

Катерина повільно простягнула руку й торкнулася кришки бляшанки. Метал був холодним, але пальці не тремтіли.

Вона легенько підняла кришку. Всередині, щільно скручені в акуратні трубочки й перев'язані вицвілими шовковими нитками, лежали десятки паперових білетиків. На кожному з них дитячим, трохи незграбним почерком були виведені людські бажання: «Хочу, щоб тато перестав пити», «Хочу великого рудого собаку», «Хочу, щоб мама знову посміхалася», «Хочу знайти дорогу додому»...

Дівчинка дивилася на ці папірці з дивною, майже дорослою втомою.

- Що це? - тихо запитала Катерина, відчуваючи, як від бляшанки віє легким, ледь вловимим ароматом дитячого свята - мандаринів, вологого снігу й торішньої хвої, хоч за вікном шуміл осінній празький дощ.

- Мої послуги, - голос дівчинки пролунав сухо, як шелест сухого листя. - Коли я була меншою... чи, можливо, іншою... я вміла слухати чужі мрії. Люди приходили до мене, коли їм ставало зовсім нестерпно, і залишали свої бажання на папері. А я забирала їх собі, щоб їм стало легше.

Вона опустила очі на свої брудні від калюж черевики.

- Мені казали, що це дар. Але я не знала, що чужі мрії мають вагу. З роками вони почали збуватися - от тільки не для мене. Я роздала всі чужі дива, а свої власні забула по дорозі. Тепер я повна порожнеча. Мені більше нема чим мріяти.

Катерина затамувала подих. Слова дівчинки болюче відгукнулися десь у грудях. Вона ж сама кілька хвилин тому втратила власне ім'я та спогади про батьків через проклятий аркуш пергаменту. Вони з цією дитиною опинилися в одному човні - дві істоти, які вивернули себе навиворіт заради інших, залишишись ні з чим.

Катерина простягнула руку й витягла з бляшанки один маленький згорток. Нитка легко розв'язалася під її пальцями. На папері було написано: «Хочу, щоб мій світ знову став кольоровим».

У ту ж мить повітря в кімнаті змінилося. Кімната Бюро №7 на секунду спалахнула теплим, золотавим світлом, а в голові Катерини замість білої сліпої пустки промайнув яскравий спогад: смак солодкої вати на набережній Влтави, сміх незнайомої дівчини й сонце, що заходить за готичні вежі. Спогад не її власний, але настільки живий і прекрасний, що на очах виступили сльози.

Дівчинка здивовано підняла голову й вперше по-справжньому подивилася на нову Хранительку.

- Що ви робите? - прошепотіла вона.

- Те, чого не робив ніхто з нас досі, - Катерина підняла погляд на дитину, і на її обличчі з'явилася перша впевнена усмішка. Вона торкнулася мідного ключа на своїй шиї - того самого, що залишив їй Вінсент. - Ми не будемо ховати ці бажання в темні коробки. Ми допоможемо їм знайти тих, кому вони належали насправді.

Катерина закрила бляшанку, але тепер у її погляді не було страху перед білою порожнечею. Книга обліку лежала розгорнутою перед ними. Перший запис другої книги Бюро №7 чекав на своє написання.