Глава 3. Тут і там

     Сонце в цьому місті здавалося зовсім інакшим — холодним, відчуженим і байдужим. Воно не пронизувало простір м'яким, теплим золотом, як у рідному Покровську, де щоранку кудлате проміння лагідно зачіпалося за розлогі гілки старих акацій прямо біля мого вікна, залишаючи на підлозі вишукані, мереживні тіні. Там, у тому минулому житті, сонце було по-справжньому домашнім. Воно, здавалося, до дрібниць знало мій щоденний графік: пунктуально заглядало на кухню рівно о сьомій ранку, тепло торкалося мого обличчя і висвітлювало невагомі пилинки, що повільно й безтурботно танцювали в золотавому повітрі над горнятком гарячої кави.

     Тут же, у цьому новому, незнайомому місті, сонце поводилося як чужинець. Воно не гріло, а лише заливало все навколо засліпливим, ненатурально вибіленим світлом. Воно не несло із собою затишку, а скоріше виступало в ролі безжального критика: жорстоко підкреслювало кожен шар давнього бруду на немитих вікнах, висвітлювало глибокі тріщини на старій штукатурці та вицвілі плями на шпалерах. Це світло було створене не для життя і не для радості — воно існувало лише для того, щоб нещадно оголювати кожен недолік, кожну чужу виразку цього орендованого, тимчасового житла.

      Я прокинулася від того, що цей промінь — гострий, чужий і немилосердний — впав мені прямо на обличчя, наче безжальний слідчий, який вимагав негайної реакції на новий, порожній і нікчемний день.

     Я міцно заплющила очі, з усіх сил намагаючись пірнати назад, углиб, аби втримати хоча б крихти, невагомі залишки сну. Бо уві сні я все ще була там. Я виразно бачила свій рідний дім — моє місто, яке завжди мало для мене особливий, ні з чим не порівнянний запах розпеченого літнього асфальту, гіркуватого степового полину та свіжої ранкової роси на дачах. У тому сні я знову відчувала той теплий, оксамитовий запах кави, що повільно розливався кухнею, і чула такий знайомий, затишний скрип підлоги під тихими кроками мами.

     Я пам’ятала кожну вуличку, кожну вибоїну на дорозі, які ми з друзями знали напам'ять, і кожну лавку в старому парку, де облущена шарами фарба зберігала й мовчки розповідала історії про тисячі спокійних вечорів. Там, у тому житті, усе мало свій глибокий сенс. Там я наосліп знала, де лежить кожна вилка чи ложка, де найчастіше перегорає лампочка і як саме треба відчинити вікно, щоб легкий протяг не змітав папери зі столу.

    Там моє життя було не тулилося у двох рюкзаках біля порога, а існувало в повному, обжитому, наповненому любов'ю порядку.

    Повернення в жорстку реальність боліло однаково гостро щоранку. Це було щоденне, немилосердне падіння з теплої висоти кольорових спогадів прямо на холодний, твердий бетон чужої орендованої квартири — падіння, від якого щоразу перехоплювало подих і знову ламалися тільки-но зрощені ребра надії.

     Я повільно розплющила очі й перше, що побачила, — це стеля. Біла, тьмяна, з чужою історією, вона була поцяткована темною, жовтаво-коричневою плямою від давнього сусідського залиття. Вона розпливлася димерним контуром і дивно нагадувала карту якоїсь невідомої, вигаданої країни.

     Це була моя єдина географія тепер: вивчені до найменшої тріщинки плями на чужій стелі та шість квадратних метрів потертої, чужої підлоги під ногами, де мені відтепер доводилося прокладати свій новий маршрут.

    Місто за вікном виглядало як величезний, холодний і абсолютно байдужий механізм, де кожна деталь рухалася за чітким, розрахованим алгоритмом. Його архітектура тиснула своїми масштабами та була для мене чужою, позбавленою душі: високі, дзеркальні бізнес-центри з відшліфованого скла й металу лише відбивали сіре, важке небо, наче велетенські монітори, у яких не було абсолютно нічого людського, теплого чи живого.

     Вулиці тут були значно ширшими, ніж удома, але водночас нескінченно порожнішими для мене — бо в них не було жодної краплі моїх спогадів. Вони були стерильними, позбавленими минулого. Тут не відчувалося того особливого, затишного ритму рідного містечка, коли ти наосліп знаєш кожен крок: що за цим рогом неодмінно зустрінеш знайомого продавця газет, який кивне тобі як рідній, а в цьому маленькому магазині з облупленою вивіскою щоранку печуть найкращу, ще гарячу випічку.

     Тут усе було виключно «функціональним» — зручним для пересувань, але байдужим до почуттів. Люди навколо кудись гарячково бігли, не зупиняючись ні на мить і не підводячи очей, а суворі будівлі стояли мовчазними велетнями, яким не було жодного діла до моєї присутності чи мого болю. Вони просто стояли, не чекаючи на мене.

    Я повільно піднялася з ліжка, відчуваючи важку, майже свинцеву в'язкість у ногах. Це була не просто фізична виснаженість після довгої дороги чи безсонної ночі — це була глибока, випалююча втома від самої себе, від власної ідентичності, яка в один момент тріснула й розкололася навпіл.

   Одна моя половина назавжди залишилася «там» — у Покровську, біля рідного порога, серед болючих уламків колишнього щастя, знайомих вулиць і звичного затишку. Інша ж половина — чужа, розгублена й знесилена — опинилася «тут», у цьому холодному місті, де мені тільки належало з нуля навчитися робити кожен вдих і видих.

      Стоячи посеред чужої кімнати, я відчувала, як руйнується останній внутрішній опорний каркас. Мені більше не потрібні були великі звершення чи амбітні плани. Усе, чого я прагнула в цю хвилину, — це знайти хоча б одну крихту стабільності, бодай найменший орієнтир, який дозволив би мені втриматися на ногах і не впасти в цю бездонну порожнечу.

      Вийшовши на вулицю, я знову відчула, як мене накриває заклопотаний, безперервний потік людей. Вони рухалися швидко, цілеспрямовано, впевнено оминаючи калюжі та одне одного, наче кожен чітко знав свій кінцевий пункт призначення. Я ж стояла на зупинці, міцно притиснувши сумку до грудей, немов вона могла захистити мене від цього байдужого світу, як справжній щит. У кишені пальці знову автоматично намацали ключі — це вже став мій неусвідомлений, хворобливий ритуал самозаспокоєння, єдина зачіпка в хаосі.