Глава 67

Літак ніс Тіну в безкраї небеса, у невідомість, все далі від улюбленого міста та країни. Чим вище від землі, тим невагоміше ставала її душа. З кожною хвилиною польоту вона віддалялася від рідних місць, близьких і дорогих їй людей. Вона думала: хто знає, чи повернусь додому? Пам'ять воскресила забуті миті і веселе миле личко сестри, з якою Тіна не змогла попрощатися. Пам'ять – дивна штука: щось безнадійно стирається, забувається, щось, як не намагайся, неможливо видалити.

Останнім часом вона змушувала себе не думати про свої почуття та бажання. Тіна відвернулась від вікна і спокійно подивилася на Маркуса, що сидів навпроти неї. Він зняв сонцезахисні окуляри і запитливо дивився на неї. Під пильним поглядом його сірих очей Тіна трохи розгубилася.

Він відклав окуляри убік, нахилився і накрив її холодні пальці широкою долонею. Тепло його долоні зігріло руку, трохи розбурхючи непрохані ємоції. Вона несподівано для себе зніяковіла. Тіна помітила, як він насупився. У його присутності вона поводилася не так уже й впевнено. А все тому, що їй було зовсім нестерпно відчувати його дотик. Наче Адлер вмонтував у її нервову систему датчик, який викликав огиду до будь-якого іншого чоловіка, окрім нього самого.

– Якщо тебе щось непокоїть, скажи. Може, ти хочеш про щось поговорити? – співчутливо спитав він. – Не треба мовчати.

– Це в тебе такий голос, наче тебе щось турбує, – піддражнила його Тіна, вивільнивши свою руку з під його долоні.

– Як ти все розумієш! Я засмучуюсь, коли ти засмучуєшся, – посміхнувся Маркус. – Адже наскільки я знаю, сьогодні ви мали одружитися. Пишне весілля і таке інше…

– О, весілля відбудеться, просто наречена буде інше, – запевнила його Тіна.

Вона опустила очі, роздивляючись свої пальці.

– Тобі не треба шкодувати про це, – наполегливо порадив Маркус.

– Жаль – це емоція, яку відчуваєш, коли звинувачуєш себе в нещасному результаті. Ні! Я не збираюся ні про що шкодувати. Я хочу бути вільною. І вчитимуся дякувати долі за кожен новий день, за кожну мить і теплий промінчик сонця в моєму вікні. Я житиму справжнім і тягтимусь до всього хорошого, що попросить моя душа. Обіцяю, що не втрачу жодного світлого моменту і посміхатимуся всім, хто знаходиться поруч зі мною. Жодних нещасних і похмурих гримас, – пообіцяла Тіна і посміхнулася. – А ще я більше ніколи не ховатиму очі.

Вона подивилася на нього так ніжно, так тепло, ніби саме в цей момент вирішила довіритися йому.

– Дякую тобі за те, що ти допомагаєш мені. Дуже дякую за те, що ти підтримуєш мене у скрутну хвилину…

– Будь ласка, перестань дякувати мені, – перебив її Маркус. – Я люблю тебе. Я ладен віддати тобі все і навіть своє життя! Аби ти була поруч.

Маркус казав, що відчував. Хоча він розумів, що його зізнання зараз навряд чи доречні.

Тіна промовчала. Вона нічого не могла пообіцяти йому, окрім вірності.

«Я знайду в собі сили, щоб забути і розлюбити Еріка, – з розпачем подумала Тіна. – Постараюся погасити в собі цю сліпу пристрасть, яка не зважає на мою душу, серце і волю, адже нічого іншого мені не залишалося».

***

Ерік стояв над закритою труною – пониклий, блідий, зовсім без сил. Навіть квіти в його руках промокли та обвисли під крижаним дощем. Краплі стукали об кришку полірованої труни, розбиваючись, вони розліталися дрібними бризками, обсипаючи вінки та букети, розставлені навколо ями.

Убитий горем Адлер дивився на труну порожнім поглядом, бо настав час уже опустити труну в могилу, але ні священик, ні хтось інший не сміли вимовити ні слова. Ніяких родичів чи друзів на похороні не було, тому нікому було напоумити скорботного. Священик мріяв закінчити церемонію, мовляв, горе горем, але час і честь знати. Тому він голосно і нетерпляче кашлянув. Ерік здригнувся, ніби прийшов до тями, і обережно поклав квіти на кришку труни. Втішений священик, зберігаючи скорботний вираз обличчя, подав знак робітникам – опускайте.

Адлер опустив руки і простояв там досить довго. Він не хотів йти. Перед його очима стояв образ Тіни. Пристрасна, зухвала, красива – вона дражнила його черговою обурливою витівкою, обпалюючи пильним поглядом. Обличчя Адлера залишалося безпристрасним, а в душі він страждав, ридав і стогнав від горя.

Коли Ерік увійшов до свого величезного, порожнього і чужого йому будинку, його душу і тіло охопила нестерпна туга. У цей момент він готовий був вити і скиглити від безпорадності і безсилля, але не міг щось змінити. Всі почуття сплелися і збилися в один заплутаний клубок, розплутати який уже не було жодної можливості.

Він подався до кабінету Олександра. Відчинив двері і тихо увійшов. У центрі кімнати стояв манекен, на який було надіто весільну сукню Тіни. Милуючись красою витонченого вбрання, він з гострою мукою в серці уявив собі, ніби чудово воно сиділо на звабливому тілі Тіни. Уявив, як вона стоїть перед ним з розпущеним розкішним волоссям, яке підхоплювалося поривами легкого вітру, їх тонкий солодкий аромат, ідеальний, рівний контур пухких губ, який йому так подобалося цілувати, її променисту усмішку, її теплий лагідний погляд. На мить Ерік зосередився на цьому спогаді, забувши на якийсь час про все погане, що його турбувало. Йому було життєво потрібно продовжувати любити її.

Він підійшов до столу, дістав скриньку, вийняв з неї обручку, повільно одягнув її собі на палець і промовив: