Глава 63

Анжеліка перекинулася на спину і розплющила очі, насилу вириваючись із глибокого виснажливого сну, наповненого нічними кошмарами. Сонячна, бездоганно чиста кімната, в якій вона спала, була точнісінько як спальня, в якій їй доводилося жити в ті страшні дні, будучи дружиною Артура Адлера.

Знову переїхавши в особняк Адлерів, вона ніби перенеслася в найжахливіший період свого життя. У незахищеній юності Анжеліка найбільше у світі боялася свого шаленого чоловіка. З жахом чекала моменту, коли він повернеться додому, щоб знову і знову принижувати і знущатися з неї. Гроші його сім'ї заплющили очі батькам Анжеліки – вони засліпли, плазувши перед Адлерами. Іноді вона цілими вечорами сиділа сама, замкнена в кімнаті, відмовляючись від вечері, і мріяла, що настане день – і все налагодиться. Але ставало лише гірше. Боязнь фізичного насильства стала керувати її свідомістю. Незахищена, самотня, вона шукала спосіб позбутися мук.

Пройшло багато років, а страх нікуди не подівся, навпаки, став сильнішим. Зараз, як ніколи раніше, їй було життєво необхідно бути ближчими до подій, які розгорталися в будинку Олександра. Вона подивилася на зачинені двері і згадала ніч, коли Артур, стоячи біля її дверей, кричав прокляття і вимагав відчинити йому. А потім, розгніваний, обурений, він увірвався в кімнату і нещадно побив її. Вона ледь залишилася живою, втративши дитину. Щастя, яке вона відчувала кілька місяців, виношуючи під серцем маленьке диво, було знищено справжнім чудовиськом у людській подобі.

Артур навмисно понівечив її. Того дня наївна, довірлива, життєрадісна Анжеліка померла назавжди, а змістом її життя стала помста. Рани на тілі швидко загоїлися, а в душі вони загноїлися і почали наривати.

Дізнавшись, що чоловік має коханку, Анжеліка не здивувалася, навпаки, все стало на свої місця. Артур робив усе можливе, щоб змусити Анжеліку розлучитися. Хотів змусити залишити свій будинок, звинувативши її у зраді. Найкраща брехня завжди з гострою домішкою правди, так і Анжеліка, залишаючи обитель ненависного чоловіка, прихопила з собою козир, який мав намір відкрити лише через багато років.

Ерік став частиною добре продуманого плану Анжеліки, першим пунктом якого значилося: завагітніти від Адлера. Олександр довго чинив опір вмілій спокусі, але все-таки не встояв, піддавшись почуттю жалю.

Довгі роки вона жила надією помститися і готувалася відплатити своєму катові найжахливішим способом. Спочатку вона збиралася відібрати у нього улюбленого сина та спостерігати за агонією Артура збоку. Але потім зрозуміла, що якщо грати по-крупному, можна розраховувати на солідний куш, а то й на всі статки Адлерів. Потрібно було лише прибрати одразу двох законних спадкоємців. Зробити це було неможливо. Артура охороняли краще за королівське подружжя. Вона почала шукати, хто зміг би впоратися з практично нездійсненним завданням, і знайшла. Тільки ось ціна такої послуги була непомірною.

Анжеліка, відчуваючи непереборну потребу помститися, погодилася віддати половину свого бізнесу і стала членом організації, щупальця якої діставали будь-куди і будь-кого. До неї приставили Герарда, він контролював її бізнес та відповідав за безпеку. Незабаром вона зрозуміла, що міць і вплив так званого «Спрута» відкривали безмежні можливості, і незабаром бізнес пішов угору. Їй пояснили, що потрібно довести свою вірність організації, а також неухильно дотримуватись інструкцій куратора, що вона й робила довгі роки.

На якийсь час про головну мету довелося забути. Були дні, коли Анжеліка починала сумніватися в адекватності свого наміру і хотіла відмовитися від своєї задуми вбити Артура. Глибоко загрузнувши в проблемах, потрапивши в залежність від людей, які контролюють кожен її крок, вона здалася обставинам, не розуміючи, що вони просто чекають на підходящий час. Їм був потрібний Ерік! Адже Артура вони могли усунути будь-коли.

Анжеліка лежала в ліжку, розмірковуючи над тим, як уникнути небезпеки. Але їй нічого не залишилося, крім відчаю від неможливості щось змінити. І ось через багато років, у момент, коли вона отримала те, чого так довго домагалася, найбільше у світі хотілося повернутися назад у минуле, щоб виправити фатальну помилку.

Вона одягнулася, надушилася вишуканими духами, крадькома глянувши на себе в дзеркало, – її більше не хвилювали думки про старість, що невпинно насувалася. Потім вона пішла до їдальні. Був час обіду. Їй повідомили, що всі вже пообідали. Сівши за стіл, вона зрозуміла, що їсти не хочеться. І жити також не хочеться.

«Можеш убити себе, тільки так вони дадуть тобі спокій», – згадала вона слова Герарда. Анжеліка відразу усвідомила, що її смерть нічого не змінить. Вона блукала по дому, прислухаючись до себе і своїх страхів, витаючи в сутінках власної підсвідомості. Анжеліка різко зупинилася, почувши гучний заливистий сміх. Ерік сміявся…

Він грав із цуценям, лагідно сіпав шерсть на загривку, а поруч стояла Тіна. Собака виглядав дивно: кучерявий, волохатий, із золотаво-коричневими великими вухами. Він мабуть з вулиці. Адже навчене щеня поводиться більш врівноважено і передбачувано, а цей стрибав біля ніг Еріка без зупинки як заведений. Ерік із захопленням спостерігав за незграбними спробами собаки відібрати у нього тенісний м'яч. Анжеліка сердито насупилась.

Жінка вдала, що їй байдуже і те, що її єдиний син безмежно закоханий в майбутню дружину. Історія повторювалася. Її все просто трясло від внутрішнього протесту, але вона мовчала, згадуючи ті дні, коли Ерік марив весіллям з американкою. Тепер у неї був досвід і розуміння того, що слід бути мудрішою і обачливішою, адже після ще однієї смерті коханої жінки Еріку знадобиться чимало сил, щоб подолати скорботу та розпач.