Глава 26

– Ну, привіт, дім моїх мук! Моє особисте пекло! Пам'ятаєш, я обіцяла, що повернусь? І ось я на твоєму порозі, – тихо промовила Анжеліка, з ненавистю окинувши поглядом розкішний особняк Адлеров.

Жінка зняла сонцезахисні окуляри і на мить щільно прикрила очі. Погані спогади дратували нерви, змушували серце битися швидше. Але ніякого смутку чи жалю в душі більше не лишилося. Біль від зради давно виїв усередині все хороше, що там було, залишилася лише спрага помсти.

Вона згадала той день, коли вперше побачила цю величну будову. Дев'ятнадцятирічна дівчина з гарної забезпеченої родини, наївна, недосвідчена і палко закохана в незрівнянного Артура Адлера. Занадто дурна, щоб зрозуміти вчасно, що наречений абсолютно байдужий до неї. Хіба важливі почуття? Її батько запевняв: «Анжеліка, це заміжжя – казка, мрія будь-якої жінки. Тобі неймовірно пощастило». Анжеліка сердито підібгала губи. Він помилявся!

Але тоді, як і будь-яку іншу юну дівчину, Анжеліку вразив гігантських розмірів будинок у неокласичному стилі з присадибною ділянкою двадцять п'ять гектарів. Елітна нерухомість Адлерів вважалася однією з найрозкішніших у світі: 123 кімнати, 22 спальні, 27 ванних кімнат були оздоблені мозаїкою з використанням золота. То був не просто сімейний будинок, а символ багатства, сили та влади власників. Лише один рік Анжеліка прожила в стінах кричущої розкоші, яка перевернула її розуміння про достаток та владу.

З тих пір розкішне життя стало для неї наркотиком, до якого вона звикла дуже швидко. З роками залежність лише посилилася. Анжеліка відчайдушно хотіла стати господаркою цього будинку. Це цілком справедлива компенсація за її страждання.

Жінка сміливо подивилась уперед. Сьогодні вона не просто зустрінеться з Олександром, а зробить перший реальний крок до своєї мети.

Минуло понад двадцять років, але Анжеліка чудово пам'ятала дорогу до кабінету Адлера старшого. Уся прислуга в хаті злякалася. Жінка відчувала на собі допитливі погляди, знала, що по кутках уже сховалися ті, хто ще пам'ятав її. Справедливість! Настав день розплати! Вона повернулась!

Прискоривши крок, Анжеліка мовчки і швидко наближалася до заповітних дверей. Вона різко зупинилася буквально за крок і дозволила прислугі відчинити їй двері. Гордо скинувши голову, розправивши плечі, жінка зробила крок усередину.

Великий розкішний кабінет більше не вражав жінку, а вигляд грізного господаря не лякав.

– Олександре! – урочисто звернулася Анжеліка до чоловіка, що сидів за столом.

Він навіть не спромігся встати і привітати її, тільки зміряв з голови до ніг пильним, важким поглядом, від якого душа затремтіла. Анжеліка згадала, як, будучи молоденьким дурним дівчиськом, боялася цього погляду, слухалася кожного його слова і вірила обіцянкам. Але все виявилося брехнею і вдаванням.

– Доброго дня, Анжеліко, – холодно привітався Олександр.

Жінка проігнорувала явне зневажливе ставлення себе з боку негостинного господаря і заговорила першою.

– У мене таке враження, що ми з цього кабінету нікуди не виходили. Всі ці довгі роки перебували в ньому, – сказала Анжеліка, вдивляючись у бліде обличчя Адлера.

Незважаючи на вік, Олександр виглядав, як і раніше, привабливим чоловіком. Він підвівся з-за столу, і Анжеліка повільно окинула поглядом його стан. Олександр Адлер був такий самий стрункий, високий, з міцними руками плавця. Хоч на його гарному обличчі і з'явилися численні глибокі зморшки, старість не змогла змінити його вигляду. Виразні карі очі випромінювали внутрішню силу, мудрість, волю. Його колись світле блискуче волосся тепер було повністю сивим, а на підборідді та щоках вилізла щетина приблизно тижневої давності. Він виглядав неохайним, пом'ятим.

Олександр ступив їй назустріч. Природжена елегантність і шляхетність читалося у кожному русі чоловіка. Ніякої старечої тяжкості, скутості, обережності він рухався м'яко, наче юнак, хоча йому було вже за шістдесят.

– Яка ціль твого несподіваного візиту. Анжеліка? Невже ти прийшла, щоби висловити своє співчуття?  – спитав Олександр, підозріло примруживши очі, і схилив голову набік.

Анжеліка холодно посміхнулася і підійшла до Адлера так близько, що він міг почути її шепіт.

– Як я можу тужити за чоловіком, який ледве не вбив мене? – Отруйним голосом промовила вона, вкладаючи в кожне слово злість і неприязнь до свого колишнього чоловіка.

Олександр невдоволено насупився, але сперечатися не став, просто не міг заперечувати правди.

– Тоді навіщо ти приїхала? – Запитав Олександр.

Зарозумілий погляд Анжеліки загорівся похмурим вогнем:

– Хочу нагадати тобі, що ти маєш спадкоємця.

Олександр важко зітхнув:

– Знову взялася за своє. Я вважав, що ми поставили у цій темі жирну крапку.

– Це не була крапка, – усміхнулася жінка.

– Ти сказала моєму синові, що дитина, яку ти носила, не від нього.

- Так, сказала! Бо страшенно боялася сказати правду.

Обличчя Анжеліки спотворило біль.

– Ти не міг захистити мене від Артура! День за днем ​​мій чоловік нещадно знущався з мене і фізично, і морально. Мені довелося погодитися на розлучення і буквально втекти, щоб спокійно виносити та народити сина, – палко заявила Анжеліка.