Глава 25

– Не вірю своїм очам! Невже мій син повернувся додому? – глузливо протягла Анжеліка Адлер, змірявши Еріка докірливим поглядом.

Вона сиділа в розкішному кріслі в стилі бароко з такою гідністю, наче то був трон, а вона королева: ідеальна постава, велична поза – саме втілення жіночності. У свої сорок два вона виглядала набагато молодшою ​​за свій справжній вік. На перший погляд – менше тридцяти. Не дивно – вона не давала собі спуску: суворі дієти, спорт і, звичайно ж, послуги найкращих косметологів та пластичних хірургів.

– Моя воля – і не повертався б, – відповів Ерік, зупиняючись посеред вітальні і напружено оглядаючись на всі боки.

Мати настільки любила пафос і помпезність, що її будинок за багатством і красою нагадував справжній палац. Ненависний Еріком, але такий обожнюваний Анжелікою стиль сучасного бароко тиснув своєю химерністю і нагадував музейний комплекс.

– Герард поїхав, якщо ти його виглядаєш, – сказала Анжеліка.

– Як же ти без нього справляєшся? Хто за його відсутності виконує брудні накази моєї матері?

Анжеліка різким жестом наказала покоївці негайно покинути вітальню. І через пару секунд мати та син залишилися наодинці.

– Я вважала, що якщо ти тут, то більше не порушуватимеш це небезпечне питання, – Анжеліка невдоволено скривилася.

– Делікатним питанням ти називаєш вбивство мого батька та брата? – Вибухнув Ерік від обурення, що переповнювало його до країв. – Повторюю тобі ще раз, що чув твою розмову з Герардом і все знаю. А ти продовжуєш робити з мене дурня!

Ерік дивився на свою матір і не розумів, як вона може бути такою жорстокою, безсердечною та брехливою. Але факт залишався незаперечним: Анжеліка Адлер – підступна жінка, яку слід боятись усім без винятку.

– Тобі почулося! Я не маю жодного відношення до смерті Артура Адлера та його сина. Це автокатастрофа. Не я сиділа за кермом того злощасного автомобіля. Згодна, що це жахлива трагедія, яка всіх неприємно схвилювала. І тебе у тому числі. Але це не нагода зриватися на мені. Тим більше через смерть чоловіка, якого ти навіть не знав, – спокійно промовила Анжеліка.

Її сірі очі світилися зневагою, а рот скривився в злісній усмішці. Обличчя Еріка зблідло. Мати і зараз надто відверто виявляла своє ставлення до колишнього чоловіка. Син недовірливо слухав відмовки матері.

– Ти ненавиділа Артура все своє життя і бажала йому смерті.

– Любий мій, ти перебільшуєш. Минуло понад двадцять років! Я давно забула про завдану мені образу і все пробачила, – не втрачаючи самовладання, висловилася Анжеліка.

– Я не вірю тобі. Ти все спланувала!

– Досить! Хочеш почути правду? – голосно вигукнула Анжеліка, буравячи Еріка сердитим поглядом. – Я завжди дбала про твої інтереси та майбутнє. Так, я радію з того, що тепер мій син займе своє законне місце і справедливість нарешті переможе. Це моє право, чуєш?! Мій колишній чоловік Артур та його батько Олександр Адлер вигнали мене з дому з ганьбою. Вони забули про твоє існування одразу ж після народження! Дякую їм лише за гучне прізвище, яке мені залишили! Ось і все, що мені дісталося від мільярдів Адлерів. І після всього, що я винесла, мій син, моя гордість і захист, сміє звинувачувати мене у вбивстві?

Обличчя матері потемніло від якогось сильного почуття, яке вона негайно придушила в собі і вже наступної миті виглядала спокійною. Секундна лють миттєво зникла в глибинах її суперечливої ​​душі.

Ерік зустрів погляд зрілої, досвідченої, розумної жінки, як завжди, холодно і стримано. Він чудово знав, що мати ніколи не зізнається у скоєному. Хоча що це змінить? Хоч би як мучила Еріка думка, що Анжеліка якось причетна до загибелі його батька Артура Адлера, але легше і простіше було змиритися і прийняти її відповідь як істину. Його душу рвало на частини від нудотного крику совісті, але Ерік не міг завдати жодної шкоди рідній матері, і Анжеліка це чудово розуміла.

– Що ти вирішив щодо зустрічі з Олександром Адлером? – спитала Анжеліка, пильно вдивляючись в обличчя сина, що стояв перед нею.

– Хм! Я дуже хочу зустрітися з ним, – палко заявив Ерік. – Мені цікаво почути його версію, чому мій батько відмовився від мене.

Анжеліка самовдоволено посміхнулася і спокійно відкинулася на спинку крісла.

– Добре, – спокійно промовила вона.

– Ось тільки мій дід не дуже прагне спілкуватися зі мною, – засумнівався Ерік. Лише мати переконувала його в тому, що Олександр Адлер найближчим часом захоче зустрітися з єдиним онуком та своїм законним спадкоємцем.

– Не хвилюйся, синку, обіцяю, що скоро все зміниться, – переконливо сказала Анжеліка, посміхаючись тріумфуючою і трохи хитрою усмішкою.