Адикція

Вже цілих п'ять місяців він ані на секунду не переставав несамовито її любити. Від одного лиш звуку її імені, навіть від простої згадки про неї, що проскочить мимоволі, наче блішка на собаці, у нього починали тремтіти коліна. Руки пітніли, дихання збивалося. Як чумного, його кидало то в жар, то в холодний піт.

Анжеліка, Анжела, Анжи. 

Ангел, що зійшов з трансцендентних, абсолютно недосяжних висот прямо в крісло за сусіднім столом сірого та похмурого офісу на околиці провінційного містечка. Вона робила найбільшу послугу планеті, та чого вже там, – цілому Всесвіту! – одним лишень своїм існуванням. І наче нікого й не було крім неї. Весь світ обертався навколо однієї земної, і водночас неземної жінки. Ні, не жінки – богині. Навіть не так – Богині. Світ завмирав, коли вона робила вдих, і приходив у рух з її видихом. Помахи її рук творили вихори, і ті перетворювалися на цунамі на іншому кінці планети, десь між портовим містом Камаїсі та префектурою Міягі. Її усмішка вивергала вулкани, а сміх чинив землетруси, що поглинали цілі міста й поселення разом із людьми та рогатою худобою. 

Він любив її відчайдушно, цілком, до останньої своєї клітинки. Немов у цьому була його життєва мета і необхідність, саме його життя. Немов цілих двадцять сім років він готувався до зустрічі з Нею. Він навіть дивився обережно, сором'язливо, лише ненадовго кидаючи, немов вудку, погляд в її бік. Напевно, десь нагорі кимось призначено ліміт, скільки звичайна людина може дивитися на подібне божество. Ох, як він боявся вичерпати цей ліміт завчасно! Щоразу змушувати себе відводити погляд від Анжеліки – чи не це є справжніми тортурами і самокатуванням? Виходить, він мученик?

В один із вівторків, коли Анжеліка на офісній кухні ненавмисно зачепила стегном його лікоть, у нього навіть піднялася температура. Термометр цього не показав, але що він розуміє? Весь вечір він не міг забути цей її швидкоплинний дотик, і вже вдома, сидячи на восьмому поверсі сталінки в спальному районі, він дав волю своїм думкам і рукам. Насмілився осквернити її образ, за що ненавидів себе, карав. На цілих три дні заборонив собі дивитися на неї, не смів навіть очей підняти. Немов вона вмить все зрозуміє і прокляне його, зникне з його життя.

Якось, у середу, він перестав дихати на цілих три хвилини. Або десять. Або навіть кілька днів минуло, а він так само стояв і не дихав, дивлячись на її нову сукню – червону, у дрібний горошок. Вона вперше одягла її в офіс. Сукня дражнила його, мигцем відкриваючи чарівні її ключиці, коли вона схилялася над паперами. А іноді, коли витончено закидала ногу на ногу, сукня ковзала по шовковистій шкірі ноги Анжеліки і оголювала гостре коліно. Ця сукня розбурхувала його уяву з того самого дня, як вона купила її на одному з розпродажів по знижці.

Любити її було непросто. У якийсь із понеділків він навіть помер. Звісно, не було ані похорону, ані труни, ані процесії з родичів і плакальників. Ніхто з лікарів не підтвердив би факт подібної смерті. Але що таке смерть, як не кінець життя, зрештою? Його життя закінчилося, коли Анжеліка вперше заговорила про нього, розповіла подругам з офісу. Андрій. Її новий хлопець. До чого ж мерзенне ім'я – Андрій. І сам він – мерзенний, бридкий, нудотний. Слизень. Андрій обіймав її на офісній парковці, цілував біля дверей квартири, торкався її волосся своїми брудними руками. Від однієї цієї думки трясло. Як голками під нігті. Як пінопластом по склу. Це заважало спати, заважало дихати.

Одного разу, в суботу, Андрій залишився в неї на ніч. Зайшов, але так і не вийшов до ранку. Це було нестерпно, немов зграя диких псів роздирає зсередини. Того дня в нього, як черв'ячок, пробралася думка. Думка нав'язлива і липуча. 

"Чи зможу я? Чи посмію?"
Боягуз. Тиждень він не міг дивитися на неї. Тільки-но гляне – одразу образ цього слизня виникає поруч, і не позбутися його. Картини, образи, уява грає в асоціації. Боляче, фізично неможливо дивитися на неї. Але не дивитися – смертельно.

Вибух, яскравіший за саме сонце, стався в п'ятницю, раптово. У нього запаморочилося в голові, світ перевернувся, і від цього волосся на голові стало дибки. Анджеліка наближалася до його столу, дивилася прямо на нього. Натягнуто, крізь флер печалі, усміхалася одними лиш кутиками губ. Чарівна, чудова, чаруюча. 

"Привіт, Юджине", сказала вона. Не Женя, не Женьок чи Жека. А так м'яко, так інтимно. Юджин. Немов лоскотнула вуха. "Не підкажеш? Не можу звіт роздрукувати, зламався принтер. А Ігор на обід пішов". 

Він ледь розчув її прохання крізь звуки арфи і бій литавр. Звичайно, він допоможе. Він зробить усе, щоб вона не попросила. Навіть якщо вона не попросить.

Тієї неділі все повторилося. Знову сварка, знову її сльози. Зірки плакали разом з нею, океани висихали від її схлипів, птахи більше не співали свої трелі. Цей слизень залишив її на зупинці. Одну, самотню, одиноку. Він бачив це крізь запітніле вікно своєї старенької іномарки. Ні, так не має бути. Не так має бути. Це слизні мають бути розчавлені, а не вона. Він знав, що зможе. Тоді він зважився.

В один із понеділків Анжеліка не вийшла на роботу. Не вийшла вона і у вівторок. У середу весь офіс, немов рій мошок, тільки й дзижчав про це. Андрюша був такий молодий, така безглузда смерть, бідна Анжела. Він зневажав їх. За те, що не бачили, не помічали її грозових хмар щочетверга. Не чули, як перестали співати птахи. Не відчули запаху її пожеж. За те, що не змогли врятувати її, як це зробив він. 

Анжеліка прийшла через тиждень. Вона була сумнішою від самого смутку, сумнішою від самої печалі. 

"Це мине, люба моя," подумки говорив він їй.  "Більше ніхто не посміє тебе образити". 

За вікном знову вийшло сонце. Вщухли урагани, защебетали канарки. Тепер усе буде інакше. Він завжди оберігатиме її. 

Тепер він не боїться.