Розділ 55. Початок нового 

 Валькрейн і Мія поспіхом сіли до екіпажу і рушили. Мія сиділа навпроти нього, не одразу знаходячи слова. 

— Я б без тебе не впоралась, — нарешті сказала вона. 

 Ален нічого не відповів, лише повільно пересів ближче — настільки, що Мія відчула тепло його тіла ще до того, як він торкнувся її.  Його пальці м'яко, але впевнено підхопили її за підборіддя, змушуючи підняти погляд. В очах Алена блиснуло щось небезпечне для дівчини — не поспіх, не грубість, а холодна впевненість людини, яка вже давно прийняла рішення за них обох.  

 Його рука владним жестом опинилася на її талії, і одним ривком, лорд притягнув дівчину до себе, стираючи будь-яку відстань між ними.  

— Нарешті....— низьким хриплим голосом, промовив він, майже біля її губ. — Ти належиш мені.  

 Ці слова були сильнішими навіть за дотики. Потім поцілунок — несподіваний, глибокий, довгий. Він посилювався поступово, ніби Ален навмисно дав відчути кожну мить, кожен подих, кожен рух. 

 Його рука ковзнула по її талії повільно, майже дослідницькі, і в Мії всередині здійнялася справжня буря. Думки розсипалися, серце билося занадто голосно, а світ звузився до одного-єдиного відчуття — його близькості. І тоді вона зробила те, чого давно боялася й водночас прагнула — Мія обійняла Алена, притискаючись до нього міцніше, ніби визнаючи не лише його владу над ситуацією, а й власне бажання. Її пальці стиснули тканину його одягу, і в цьому жесті було більше правди , ніж у будь-яких словах. Вона дозволила собі розчинитися в ньому — не зникнути, а прийняти цей момент, цю межу, яку вони щойно перейшли разом.  

Розділ 55.1.  Зміни

Коли вони неохоче відсторонилися, він сказав уже серйозніше: 

— Тепер треба знайти твоїх батьків. У мене відчуття, що їхнє відрядження не має відношення до спалахів темних вузлів і нашестя обскуріїв на наше та сусіднє королівства.  

Мія завмерла, але не відпускала руку Алена, тримаючись за нього, як за рятівну соломинку.  

— Ти думаєш… з ними щось сталося? — з тривогою запитала дівчина.  

Ален не відповів одразу, лише подивився у вікно, де дорога тягнулася вперед — у невідомість. 

— Ми їх знайдемо, — сказав він нарешті — Я обіцяю тобі. — і притиснув Мію до себе.  

 Карета зникла за поворотом, а темрява, що відступила сьогодні, лише чекала слушного моменту, щоб повернутися.