Розділ 53. Мелісія  

 Світло між деревами виявилося не просто вогнем у вікні — це був дім, що не ховався, але й не кликав. Кам’яна будівля стояла трохи осторонь дороги, ніби навмисно не торкалася її. Вікна світилися теплим бурштином, а повітря навколо здавалося густішим, ніж будь-де раніше. 

 Розміри будівлі не були такими вражаючими як у Лігадів, але фасад маєтку був  виконаний вишукано і зі смаком, що ніяк краще підходило власниці із загадковим минулим.   

 Про минуле Мелісії майже не говорили. Не тому, що не знали — а тому, що вона навчила світ не ставити запитань Колись цей маєток належав її родині. Старий, важкий, з коридорами, де кроки луною поверталися назад, і з вікнами, крізь які світло завжди падало під дивним кутом — ніби щось приховувало. Тут вона зростала. Тут навчилася мовчати раніше, ніж говорити. І тут уперше зрозуміла, що спогади можуть бути небезпечнішими за будь-яку магію. 

 Після смерті батька та сестри маєток перейшов їй у спадок. Усі чекали, що вона залишить його таким, яким він був — як пам’ять, як шану. Але Мелісія зробила інакше — вона перебудувала все. Зникли темні панелі, важкі завіси, родові символи, які дивилися зі стін, ніби судді. Вона наповнила простір світлом, відкрила вікна, змінила планування, стерла сліди минулого так ретельно, ніби боялася, що воно одного дня воно простягне до неї руку. 

 Лише одне вона не знищила. У внутрішньому саду, де завжди було тихо навіть у вітряні дні, стояла статуя. Дві дівчини, висічені з білого каменю. Вони трималися за руки — не міцно, але впевнено. Обличчя були схожі, та не однакові: в однієї — спокій і зосередженість, у другої — легка усмішка. Батько висік статую на честь  Мелісії та її сестри, які були його найбільшою гордістю, поки зло не захопило душу молодшої і не знищило її остаточно.  

 Кажуть, після тієї ночі Мелісія довго не заходила в сад і навіть хотіла знищити статую власноруч, на що вказують пощерблені краї фігури, але так і не змогла цього зробити.  

— Нехай стоїть, — сказала вона тоді. — Деякі речі мають право на пам’ять. 

 Вона ніколи не пояснювала, що саме сталося в минулому, лише найближчі друзі — Кілл та Ален знали, що відбувається в душі і житті жінки. Вони і стали для дівчини тією внутрішньою опорою, яка не дала зламатися і знищити себе з середини. Бо якщо людина залишає лише один спогад — значить, решта були надто болючими, щоб вижити поруч із ними. 

Розділ 53.1. Гості 

Екіпаж зупинилася і коні ніби видихнули з полегшенням.  

— Ми приїхали, — сказав Ален, але його голос не звучав заспокійливо. 

 Ален вийшов з екіпажу і подав руку Мії, допомагаючи їй спуститися. Дівчина відчула, ніби хтось спостерігає за цим, але списала все на втому і рушила далі розчищеною доріжкою, яка вела до маєтку. 

 Важкі сторічні двері відчинилися самі, видаючи неприємний скрип. Мія обережно пройшла вперед, роздивляючись величезний передпокій, увішаний химерними картинами, які викликали протилежні емоції — захвату і якоїсь внутрішньої тривоги.  

 Згодом до передпокою увійшов старезний чоловік, якому було, на вигляд, років сто, якщо не  більше. По його дорогому фраку було зрозуміло, що він виконує роль мажордома— головного керуючого слугами і працює не один десяток років.  

— Мої вітання Франк — заговорив до нього Ален. 

 Старий чоловік злегка кивнув в знак вітання і піднявши гордо голову мовив — пані Мелісія чекає вас у вітальні з вашою супутницею.— Мажордом кинув на Мію погляд від якого вона знітилась і навіть несвідомо зробила крок назад.    Керуючий відчинив двері і Мія з Аленом увійшли в вітальню, яка була залита світлом від свічок і полум'ям з каміна.  

 Особливу увагу привертали вікна — величезні, від підлоги і майже до стелі. Вони впускали денне світло так щедро, що вітальня здавалася наповненою сяйвом. Ввечері ці ж вікна перетворювалися на фантастичний екран, через який можна було споглядати захід сонця, перші зорі і вихід величного місяця. 

 Убранство зали вражало вцілому — світлі стіни, теплі й прикрашені тонкими лініями позолоти, відбивають м'яке світло полум'я, надаючи приміщенню відчуття урочистої тиші. У центрі — овальний стіл, витончений і масивний водночас, оточений стільцями з білої слонової кістки, оздоблені позолоченими деталями, що підкреслюють їхню шляхетну форму. 

 Невеличкі дивани, які розташовувалися у вітальні, були обшиті м'яким оксамитом кольору палаючого рубіну. В глибині кімнати розташовувався величний камін, який з обох сторін був обрамлений книжковими полицями майже до самої стелі. Шафи були щільно заповнені книгами — їхні корінці створювали ритм кольорів і тіней, ніби мовчазна хроніка часу.  

 Мелісія чекала на своїх гостей, стоячи біля каміну і вдаючи, що гріє руки об відблиски жовтогарячого полум'я. Її світле волосся було зібране в тугий пучок без жодної прикраси. На ній не було помпезного вбрання — лише проста темна—бузкова сукня з акуратним вирізом, обрамленим білим мереживом.  

— Ти таки приїхав, — сказала вона Алену. — Потім перевела погляд на Мію і уважно поглянула на неї, помічаючи її розгубленість.  

— Бачу, ти вже познайомилась з Франком, — вимовила господарка маєтку — не звертай на його грубість увагу, він поводиться так з усіма новоприбулими без виключень, це єдиний його мінус. — Мія злегка кивнула, але не зрушила з місця.  

Ален напружився і підійшов до Мелісії.  

— Ми не маємо багато часу, нам потрібно якнайшвидше все владнати.  

— Я знаю, — відповіла вона спокійно. — Мені потрібно за кілька годин з'явитися в палаті ради безпеки захисних контурів, тому не будемо втрачати ні хвилини.  

 Вона обійшла їх колом, не торкаючись, але кожен її крок був як лезо, що розтинає повітря. — Ти — каталізатор, — сказала вона Мії, і в її голосі не було ані захоплення, ані страху — лише знання. — Не джерело й не зброя. Ти сама по собі  не створюєш потужну силу, але варто їй торкнутися тебе — і потік множиться. Ти прискорюєш те, що вже існує, зшиваєш розірвані контури, змушуєш неприборкану енергію текти в одному напрямку.