Розділ 48. Веселощі

 Маєток Ліани виявився зовсім не таким, яким Мія уявляла його дорогою. У ньому не було холодної величі чи гнітючої урочистості — натомість простір дихав світлом, теплом і життям. Навіть коридори, довгі й прикрашені старими гобеленами, не тиснули, а ніби запрошували йти далі, торкатися історій, що оселилися в стінах.

— Ти тільки не думай, що ми тут завжди такі серйозні, — усміхнулась Ліана, тягнучи Мію за руку. — Бо якщо тато не бачить — тут починається справжній хаос.

 Першим місцем, куди вони втекли від дорослих і розмов про безпеку, стала бібліотека. Вона була величезною — з двома рівнями полиць, гвинтовими сходами й м’якими килимами, що приглушували кроки.

— Забороняю поводитися тихо, — урочисто оголосила Ліана. — Це не академія. — І за мить вона вже зникла між стелажами.

— Ліано! — засміялась Мія й кинулася навздогін.

 Вони бігали між полицями, ховаючись за фоліантами, ковзаючи сходами, ледь не збиваючи одна одну з ніг. Сміх лунав надто голосно для бібліотеки, але книжки, здавалося, не заперечували — навпаки, пил здіймався легкими хмарками, ніби сам радів руху.

— Я тебе бачила! — вигукнула Мія, визираючи з-за шафи.

— Неправда! — відповіла Ліана, але тут же зойкнула, коли Мія схопила її за руку.

Вони впали просто на килим, задихані, зі сміхом у горлі, дивлячись у стелю.

— Я давно так не сміялась, — зізналася Мія тихо, відчуваючи, як щось тепле й легке розливається всередині.

 Після бібліотеки дівчата пішли чаювати. На срібному підносі з’являлися одне за одним — із кремом, з ягодами, з горіхами, з тонкою глазур’ю, що танула на язиці.

— Це небезпечно, — серйозно сказала Мія, відкушуючи черговий шматочок. — Я ніколи не зможу зупинитися.

— Тут це не вважається злочином, — підморгнула Ліана. — Особливо на перерві.

 Вони сиділи, підібгавши ноги, ділилися тістечками, крихтами й дрібними таємницями, які чомусь хотілося говорити саме тут — про академію, про бал, про  дивні погляди. Про те, як добре іноді просто бути не адепткою, не потенціалом, не загрозою — а собою.

 Потім була музика. У бальній залі, де вдень панувала стримана елегантність, Ліана знайшла старий магічний кристал. Він заграв м’яку мелодію, трохи фальшиву, але живу.

— Танцюємо, — сказала вона так, ніби це не обговорювалось.

 Вони крутилися, сміялися, плуталися в кроках, вигадували власні рухи, кружляли до запаморочення. Сукні майоріли, локони вибивалися, а світ за межами зали ніби зникав.

 Коли вони врешті впали на диван, захекані й щасливі, Ліана тихо сказала: — Я рада, що ти тут.
Мія повернула голову й усміхнулась. — Я теж.