Розділ 47. Розмова

 Розмова відбулася пізно ввечері, коли маєток нарешті затих. Слуги розійшлися, в коридорах залишився лише приглушений вогонь світильників, а за вікнами лежала важка, мовчазна темрява. Батько Ліани стояв біля каміна, склавши руки за спиною. Його постава була рівною, майже нерухомою, але в цій нерухомості відчувалася напруга — та сама, що передує рішенню, яке не можна відкласти.

 Ален зупинився навпроти і, очікуючи, дивився на хазяїна маєтку.

— Ти не попередив мене, — голос господаря був рівний, але холодний. — Не сказав, що на неї вже полюють.

 Валькрейн не заперечував, лише ледь зітхнув.

— Знаю, я вчинив необачно. Про її силу ніхто не знав з Ради Безпеки Захисних Контурів, принаймні мені так здавалося. Під час балу в неї стався сплеск сили, люди з ради навмисне виставили пастку. Я зумів зробити відвід, але цього було не достатньо, її знайомий взяв сплеск на себе, в цій історії замішаний ще хтось.

— Ти впевнений в цьому? — батько Ліани повільно повернувся до нього. — На нас напали ще в дорозі, не зважаючи на те, що на кареті були мої герби. Я вже здогадуюсь, хто за цим стоїть.

 Ален підвів погляд.

— Думаєш Рада Безпеки полює на силу адептки?

— Думаєш Рада Безпеки полює на силу адептки, якщо її і ще з десяток таких  можна завербувати без зайвих зусиль?

— Не вся, — коротко відповів той. — Але достатньо одного імені, щоб ситуація стала смертельно небезпечною.

 Він зробив паузу, ніби зважував кожне наступне слово.

— Те, що Ліана і Мія познайомилися в академії, — це одне. Там контури, правила, протоколи.

— А те, що вони разом за її межами, — зовсім інше, розумієш мене?

 Валькрейн напружився.

— Я не допустив би цього, якби не був упевнений, що…

— Ти впевнений у собі, — перебив його батько Ліани. — Але я повинен думати про безпеку своєї сім’ї, безпеку Ліани.

 Він підійшов ближче, і між ними залишилося всього кілька кроків.

— Навіть з усім захистом, який у мене є, — старими контурами, сторожовими плетивами, людьми, — я не можу гарантувати повної безпеки. Не тоді, коли хтось готовий ризикувати настільки відкрито нападати.

 Тиша повисла важка, майже гнітюча, Ален лише уважно дивився на співрозмовника.

— Отже, — продовжив він уже спокійніше, але значно твердіше, — нам потрібен вихід. Не імпровізація, не надія, а точно продуманий план, який нікому не принесе шкоди.

— Де батьки цієї дівчини?  — запитав містер Лігад, дивлячись на Валькрейна.

—    Їх нещодавно відрядили в сусіднє королівство, для розслідування слідів стародавніх вузлів темної сили. — відповів Ален

 Гаррет тільки хмикнув — отже прибирають перешкоди, будемо надіятись, що вони повернуться звідти живими. Тобі теж варто бути обережним, ти ж тепер її офіційний опікун.

 Вогонь у каміні тихо тріснув, ніби підтверджуючи його слова. І обидва знали: відтепер питання стояло не в тому, чи небезпека існує, а в тому, як довго їм вдасться витримати дистанцію.

 Батько Ліани знову відвернувся до каміна, ніби розмова вимагала паузи, щоб не сказати зайвого. Вогонь відбивався в темному склі його персня — символі служби, який він носив навіть удома.

— Є ще одне, — сказав він після короткого мовчання. — Через три дні в цьому домі відбудеться прийом.

Ален повільно підняв голову.

— Прийом, що ти маєш на увазі?

— Закритий, — уточнив той. — Високопоставлені особи з королівства. Люди, які мають пряме відношення до безпеки королівського двору. —  Він зробив наголос на останніх словах.

 Валькрейн одразу зрозумів, до чого це веде.

— Ти вважаєш, що…

— Я не вважаю, — спокійно перебив батько Ліани. — Я знаю, що в такі дні дім стає вузлом. Інформаційним, магічним, політичним. І якщо хтось полює на Мію — це ідеальний момент для тих, хто хоче добратися до неї, а заодно і до нашої родини — навіть через звичайний дружній зв’язок подруг.

СВін повернувся й подивився Алену прямо в очі.

— До цього прийому вона має покинути маєток.

 Слова прозвучали твердо, без простору для обговорення.

— Це неможливо зробити відкрито, — продовжив він. — Ліана не повинна здогадатися, що це моя ініціатива. Вона не пробачить мені, якщо вирішить, що я відсилаю її подругу з міркувань безпеки чи політики.

Ален стиснув щелепу.

— І ти хочеш, щоб…

— Щоб ти вигадав причину, — закінчив за нього батько Ліани. — Достатньо переконливу та тимчасову. Таку, яка виглядатиме як необхідність, а не втеча. І таку, щоб Ліана не відчула підміни.

 Він зітхнув, і в цій миті суворість трохи зникла, залишивши втому.

— Я не хочу втратити довіру доньки, але ще менше я хочу втратити її. Якби я міг зробити щось в цій ситуації, я б зробив, але зараз ми під пильним оком Ради, і це не Кілл чи Мелісія, з якими можна домовитись.

 Ален мовчав кілька секунд, обдумуючи сказане.

— Це буде непросто, — нарешті відповів він. — Ліана дуже уважна. А Мія… вона відчуває, коли щось не так.

— Саме тому це маєш зробити ти, — тихо сказав батько Ліани. — Вони обидві довіряють тобі. І якщо хтось здатен провести її звідси, не залишивши тріщин — то це ти.

 Валькрейн кивнув і вийшов з кімнати без зайвих слів.