Розділ 46. Маєток Лігада

 Світати почало рано — тихо, без поспіху. Заїжджий двір прокинувся разом із ними: запах теплого хліба, меду й пряного чаю наповнив повітря ще до того, як сонце показалося з-за обрію. Сніданок був простий, але затишний, такий, після якого дорога вже не здавалася ворожою.

 Довго зволікати не стали, ледь небо посвітлішало остаточно, карета знову рушила вперед. Цього разу шлях відчувався інакше. Ліана сиділа біля вікна, вся — в очікуванні. Вона світилася зсередини: говорила багато, швидко, ніби намагалася вмістити в кілька годин усе те, що носила в собі роками. Розповідала історії з дитинства, про маєток, про довгі галереї, де можна було загубитися, про старі дерева в саду, що, за її словами, пам’ятали ще перших магів роду. Мія слухала й ловила себе на думці, що давно не бачила Ліану такою легкою. Без напруги, просто — щасливою.

 Ален і батько Ліани їхали навпроти. Час від часу вони перекидалися короткими поглядами — без слів, але з розумінням. Батько Ліани тримався рівно й зібрано, проте навіть у його поставі з’явилася певна розслабленість: дім був уже близько.

 Коли карета нарешті зупинилася, перед ними відкрився маєток — світлий, просторий, ніби вписаний у сам пейзаж. Камінь стін був теплий на колір, а високі вікна відбивали зимове сонце. На сходах уже чекали, мати адептки зійшла їм назустріч першою. Невисока, з видною фігурою, але з м’якими рисами обличчя, вона випромінювала спокій і тепло. Її звали Норіель, і одного її погляду вистачало, щоб зрозуміти — тут раді кожному.

— Нарешті, — з полегшенням мовила вона й одразу ж обійняла Ліану, по-материнськи міцно, поцілувавши в скроню. — Я так чекала на ваш приїзд. —  Потім вона повернулася до Мії — і так само легко, без вагань, притягнула її до себе. — Ласкаво просимо, дитино. Я рада, що ти з нами.

 Для Мії це було несподівано… і  водночас дуже приємно. Норіель не оминула й Алена — обійняла його швидко, тепло, ніби давно знайомого. Він ледь помітно напружився, але не відсторонився, навіть  навпаки — на мить став м’якшим, ніж зазвичай.

 Біля дверей стояв батько Ліани — Гаррет Лігад. Він був повною протилежністю матері Ліани, високий, широкоплечей, з сивиною на скронях і уважним, важким поглядом людини, яка звикла відповідати за безпеку. Він мовчки оглянув усіх, кивнув — і цього було достатньо.

 У домі, після розселення по кімнатах, їх одразу провели до столу.

— Як доїхали? — запитала Норіель за обідом, коли всі зайняли свої місця.  

Гаррет тільки ледь помітно посміхнувся і поклав свою руку на руку дружини, яка сиділа поруч. Хазяїн дому завжди любив сидіти в центрі столу, ніби підкреслюючи свою велич і владу. По праву руку від нього сиділа його кохана дружина, а по ліву — його олюблена донька Ліана. Поруч з Ліаною сиділа Мія, в навпроти неї був Ален. Зміна локацій пішла Валькрейну на користь, зникла його звучна суворість та напруженість, тепер він виглядав більш мʼякше, ніби як « по домашньому».

— Не без пригод, — сказав  спокійно Гаррет. — Але якщо ми тут — значить, усе гаразд.

 У домі було тепло й затишно, а доброзичлива атмосфера, створена місіс Лігад, наповнювала всіх спокоєм і затишком.