Розділ 45. Пристань

 Карета рушила далі. Втомлені коні ледь перебирали копитами, а сніг не припиняв сипати — стежка з кожною хвилиною ставала все менш помітною. Зимова ковдра за вікнами вже не здавалася загрозливою: радше втомленою, важкою, ніби й сам сніг не до кінця розумів, навіщо продовжує падати. Колеса повільно розрізали білу глибінь, залишаючи за собою нечіткий слід, що майже одразу зникав, поглинутий тишею дороги.

 Мія сиділа, обхопивши себе руками і раптом помітила ледь вловимий рух — пальці Ліани здригнулися, дихання стало рівним, а повіки повільно затремтіли, ніби вага страху нарешті відпускала.

— Ліано… — прошепотіла Мія, подаючись уперед. Серце стиснулося, а тоді — різко полегшало. — Ти мене чуєш?

  Ліана розплющила очі й кілька разів моргнула, ніби звіряючись із реальністю. Її погляд був ще трохи розгублений, але живий — і цього виявилося достатньо.

— Чую, — тихо відповіла вона й навіть спробувала усміхнутися. — Все… все нормально.

 Мія видихнула, не помітивши, що затримувала подих. Вона одразу взяла подругу за руку, ніби боялася, що та знову зникне.

— Як ти? — швидко спитала вона. — Тобі боляче?

 Ліана повільно похитала головою.

— Ні. Просто… трохи паморочиться, — зізналася вона й приклала долоню до скроні. — Наче світ ще не зовсім став на місце.

— Це добре, — прошепотіла Мія, стискаючи її пальці міцніше. — Головне, що ти прийшла вже до тями.

 Ліана ледь усміхнулась у відповідь, а Мія дала їй більше простору, щоб подруга могла отямитися від того, що сталося.

 Ален  сидів трохи осторонь, але його присутність відчувалась постійно — як рівна, стабільна лінія, за яку можна було триматися подумки. Час від часу Мія ловила його погляд і щоразу переконувала себе — це випадковість.

 Карета їхала ще близько години, та сніг ставав дедалі густішим. Дорога звужувалась, світло ліхтарів губилося в заметах, а ніч повільно опускалася на ліс. Нарешті батько Ліани порушив тишу:

— Далі не ризикнемо їхати. Тут є заїжджий двір, доведеться зробити зупинку, хоча б до ранку.

 Він зупинив карету біля темної будівлі, що визирнула з хуртовини, немов спогад. Тепле світло вікон пробивалося крізь сніг, а над входом гойдалася дерев’яна вивіска з вигорілими літерами: «Три вогні ». Це місце для тих, кого дорога змусила зупинитися.

 Всередині було досить  тепло. Пахло дровами, пряним вином і старим деревом. Стіни зберігали в собі шепіт десятків історій, а камін у центрі залу тріщав так заспокійливо, що Мія відчула: напруга починає відступати.

— Переночуємо тут, — сказав батько Ліани. — До ранку хуртовина вщухне і рушимо далі, нам лишилось зовсім не багато.

 Кімната заїжджого двору, в яку поселили подруг, була невеликою, але теплою. У каміні ще жевріли вуглини, відкидаючи м’яке світло на дерев’яні стіни. За вікном завивав вітер, і сніг стукав у шибки, ніби нагадував про те, що залишилося позаду — і про те, що ще може чекати.

 Ліана сіла на край ліжка, повільно знімаючи плащ. Рухи були обережні, наче тіло все ще не до кінця довіряло собі. Мія мовчки допомогла їй, повісила плащ, а тоді опустилася поруч.

— Ти мене налякала, — сказала вона нарешті, тихо, без докору.

 Ліана опустила погляд, ковзаючи пальцями по ковдрі.

— Я й сама злякалася, — зізналася вона. — Навіть не обскурія, а того, що нічого не можу зробити. Просто… темрява стала надто близько.

 Мія кивнула, вона добре розуміла це відчуття.

— Коли ти втратила свідомість, — сказала вона після паузи, — я відчула, як у грудях щось обірвалося, я так злякалася за тебе.

 Ліана глянула на неї й ледь усміхнулася — втомлено, але щиро.

— Гей, я  ж тут…., і ти теж. Значить, ми впоралися.

 Вони на кілька секунд замовкли. У вітальні ще було чути скрипіння старих дощок на підлозі і приглушені голоси — чоловіки ще не спали, обговорювали дорогу й небезпеку яка виникла буквально нізвідки.

— Думаєш, це був випадковий напад? — тихо спитала Ліана.

 Мія заперечно похитала головою.

— Ні, занадто… вчасно, і занадто близько до мене.

 Ліана зітхнула й лягла, підтягнувши ковдру до плечей.

— Мені не подобається, що це через тебе, — сказала вона чесно. — Але ще більше мені не подобається думка, що ти могла б залишитися з цим сама.

 Мія усміхнулася й теж лягла, повернувшись до подруги обличчям.

 Ліана заплющила очі, дихання поступово вирівнювалося.

 — Завтра буде легше, — пробурмотіла вона вже сонно. — Завжди стає легше… після ночі.

 Мія ще кілька хвилин дивилася на неї, переконуючись, що подруга справді заснула. Лише тоді дозволила собі втомлено заплющити очі і провалитися в глибокий сон.