Розділ 43. Дорога до Лігади 

 Зимова перерва почалася не з тиші, а з руху. Академія поволі спорожніла: коридори, ще вчора наповнені голосами й сміхом, тепер відлунювали кроками тих, хто вирушав додому. Сніг лягав рівно й м’яко, немов хтось спеціально вистелив шлях для від’їзду. 

Мія стояла біля карети поруч із Ліаною і вперше за довгий час відчувала  очікування веселощів та радощів. 

— Ну що, ти готова опинитися в іншому світі, в нашій Лігаді? — напівжартома запитала Ліана, поправляючи рукав плаща. — Там багато простору, але правил не менше, ніж в будь-якій Академії. 

— Дякую, що сказала не перед порогом маєтку, — Мія посміхнулась подрузі. — але після Академії мене вже нічим не злякаєш, — весело прощебетала дівчина. 

Карета була простора, захищена чарами дороги. Ліанин батько допоміг дівчатам сісти всередину — рухи стримані, чіткі, але уважні. Він мав погляд людини, що звикла контролювати простір навколо себе. І водночас — проглядалась та особлива м’якість в очах, яка була доказом безмежної батьківської любові до Ліани. 

Несподівано для подруг, до карети увійшов  Ален. Він сів поруч із Мією — не демонстративно, не навмисно, ніби це було найприродніше місце, але серце Мії все одно здригнулося, коли магістр опинився так близько. 

— Дядьку, ти теж їдеш з нами? — здивовано запитала Ліана. 

— Так, маю деякі справи в тій місцевості. Та й хотів переконатися, що ви доберетеся до маєтку без зайвих проблем. А ти маєш щось проти? 

— Ні, магістре, — жартівливо відповіла Ліана — нам не завадить посилена охорона.  

Карета рушила. Спершу Мія сиділа рівно, тримаючи руки на колінах, уважно дивлячись у вікно, за яким вежі Академії повільно зникали в сніговій імлі. Та з кожним поворотом дороги простір усередині карети ніби зменшувався. Її плече ледь торкнулося його, майже випадково та майже непомітно, але цього вистачило. Тепло — не різке, не палюче — спокійне, надійне. Мія відчула, як тіло напружується, ніби боїться зрушити, щоб не порушити цей крихкий баланс. 

Дівчина відчула легку сором’язливість — ту саму, що змушує серце битися швидше без жодної причини. Їй хотілося сказати щось нейтральне, буденне, але слова застрягли десь між думками. 

Поруч Ліана вже щось жваво розповідала батькові — про пари, про бал, про те, як Мія «виявилась набагато цікавішою, ніж здається на перший погляд». Її батько слухав мовчки, час від часу киваючи, і Мія зловила на собі його короткий, уважний погляд — оцінюючий, але не холодний. 

— Я повідомив твоїм батькам про те, що всю перерву ти будеш гостювати у Ліани, але, якщо бажаєш, можеш написати листа і я передам його згодом.  

— Так, — відповіла вона швидше, ніж планувала. І вже тихіше додала: — Дякую. — Я зовсім забула відписати батькам з Академії,  мабуть довго їм доведеться чекати на мій лист. —Він ледь усміхнувся. 

Дорога тягнулася крізь засніжені ліси й відкриті рівнини. Карета м’яко погойдувалася, і з кожною хвилиною напруга в грудях Мії змінювалася на щось інше — спокійне і таке природнє. Вона знала: попереду — нове місце, нові правила, нові розмови. Але зараз, у цій кареті, між снігом і теплом, між мовчанням і ледь відчутним дотиком, їй було добре. І цього було достатньо — принаймні зараз, принаймні під час подорожі.