Розділ 42. Шепіт за стінами 

 Коридори академії вночі були зовсім іншими. Світло магічних світильників приглушувалося, тіні ставали глибшими, а кроки звучали надто голосно — ніби самі стіни прислухалися. Мія йшла поруч з Аленом, тримаючись трохи осторонь, але його присутність діяла заспокійливо. 

— Ти впевнена, що дійдеш сама? — спитав він, коли вони звернули у коридор, що вів до крила гуртожитків. 

— Так, — відповіла вона. — Дякую, що провели мене. Знаю, що в Ноктусі система оборони на вищому рівні, але з приїздом Ради не можу відчувати себе в повній безпеці. Вони зробили ще кілька кроків, коли Ален раптом зупинився. Він підняв руку — жест був короткий, але наказовий. 

— Тихо, — прошепотів він. 

 Мія не одразу зрозуміла чому, а потім почула голоси. Вони долинали з-за повороту — приглушені, роздратовані, сповнені холодної впевненості. Голоси членів із Ради Безпеки. Ален швидко окинув поглядом коридор і помітив нішу між колонами — вузьку, затінену, майже непомітну. Не пояснюючи, він потягнув Мію за руку й притиснув її до стіни, стаючи перед нею. Його широка спина закрила її повністю і Мія завмерла від цієї близькості. Її серце билося так голосно, що їй здавалося — його чутно всім. 

— …це був неконтрольований сплеск, — сказав знайомий чоловічий голос. Глибокий, сухий. — Мій син занадто емоційний, не більше, він завжди був таким — не здатним контролювати, ні свої сили, ні емоції. 

 Мія впізнала цей голос не одразу, але з уривків слів, які долинали до неї, було зрозуміло, що це був батько Коліна.  

— Ти справді в це віриш? — відповів інший голос. Низький, рівний, позбавлений будь-яких емоцій. — Я впевнений, що контури реагували не на нього, був ще хтось, кого ми не помітили. 

— Академія повна нестабільних адептів, — холодно відрізав батько Коліна. — Якщо ми почнемо звертати увагу на кожен сплеск, то ніколи не закінчимо цю перевірку. 

— Але якщо це хтось інший, а не твій син… 

— Навіть не думай втягувати мене в це, — перебив він. — Слабкі, напів всиснажені адепти, без наставників належного рівня не становлять загрози.  

 Ален ледь помітно напружився, Мія відчула це — між ними не було жодного простору і навіть найменший рух Алена віддавав ніби сотнями розрядів току по шкірі Мії. 

— І Все-так , ми ще поспостерігаємо, — сказав невідомий. — Захисні контури не помиляються — недаремно ж нас сюди направили, була для цього підстава.  

— Вони реагують на резонанс, — різко відповів той. — А резонанс — річ мінлива, не перебільшуйте. Навіть мій недолугий син міг створити такий резонанс, він профі в нестабільній магії.  

 Кроки наблизилися, потім віддалилися. Тиша накрила коридор так різко, що Мія тільки тепер дозволила собі вдихнути. 

Розділ 42.1 За його спиною 

 Ален не рухався ще кілька секунд. Він стояв між нею й порожнім коридором, напружений, зібраний, мов щит. Мія відчувала його тепло , рівне дихання, і дивну безпеку — попри все, що щойно почула. 

— Вони пішли, — нарешті сказав він тихо. 

 Він обернувся не одразу, ніби переконувався, що небезпека справді минула. Коли ж подивився на Мію, його погляд був темнішим, ніж зазвичай, а дихання переривчастим і пришвидшеним. 

— Ти все чула? — спитав він. 

 Вона кивнула і подивилася на Алена. 

— Батько Коліна говорив про нього так, ніби… ніби він не заслуговує цього . 

— Саме так, — відповів Ален. — І тепер ти знаєш більше, ніж мала б. Батько Коліна завжди мав завищені стандарти навіть до своїх дітей. Через те брат Коліна і..... — Ален різко замовк, ніби опам'ятовуючись від того, що й так сказав забагато.  

Мія нервово ковтнула і уважно подивилась на Алена. 

— Ви знаєте, що трапилось з братом Коліна, куди він зник? — запитала Мія 

— Знаю, але тобі не варто думати про це. Є речі, які краще тримати в таємниці і зайвий раз про них не говорити, розумієш мене? 

— Звісно, я б ніколи....  Він… він справді думає, що Колін ніщо? 

 Ален похитав головою, його голос був рівним і спокійним.  

— Він хоче, щоб у це повірили інші, це різні речі. Насправді батько Коліна з усіх сил намагається захистити його від системи, але сам Колін, поки що, цього не усвідомлює.  

 Він зробив крок убік, даючи їй простір, але Мія раптом усвідомила, що не хоче цього простору. За його спиною було спокійніше, надійніше. 

— Алене… — тихо сказала вона. — Дякую. 

— За що? — Валькрейн уважно подивився на адептку. 

— За те, що прикрили мене. І… — вона запнулася, — за те, що мене на викрили. 

 Він уважно подивився на неї, його погляд ковзав від очей до губ, а простір навколо був ніби намагнічений. 

— Я б не дозволив, — сказав твердо. — Ніколи. 

 Між ними зависла тиша — не ніякова, а глибока, така, в якій слова вже зайві. 

— Ходімо, — м’яко додав Ален. — Я проведу тебе до дверей, сьогодні краще не ходити самій. — Мія кивнула, і, коли вони рушили далі коридором, вона впіймала себе на думці, що вперше за довгий час не боїться того, що на неї чекає попереду. Бо тепер вона знала: у темряві поруч із нею є хтось, хто стане між нею й небезпекою — без запитань і без вагань.