Розділ 33. Коли спалахують вогні

 Мія поверталася до гуртожитку повільно, ніби кожен крок вимагав окремого дозволу від тіла. Вона була виснажена — м’язи тремтіли, плечі нили після напруги, пальці ще пам’ятали чужу силу, що направляла й стримувала її потоки. Зате розум був дивно чистим,  прозорим. Ніби хтось вимив із нього зайве — страх, сумніви, шум.

 Над Академією вже починало темніти. Це була та коротка мить між днем і вечором, коли небо ще не чорне, але вже й не світле — глибоке, синювате, мов напів затриманий подих. Уздовж доріжок одна за одною спалахували магічні вогні: м’які, теплі, схожі на маленькі зорі, спіймані в скляні кулі.

 Адепти поспішали до своїх кімнат. Хтось сміявся, хтось бурмотів формули під ніс, хтось нервово оглядався — усі намагалися встигнути до того, як корпуси зачинять на ніч. Академія не любила запізнілих, а ще більше цього не любила наглядачка — Місіс Мервʼю. Вона із особливим задоволенням карала адептів, які запізнювалися, і призначала їм прибирання в величезному корпусі з кімнатами.

 Мія вийшла з тіні забороненого крила — і майже одразу відчула погляд. Колін стояв осторонь доріжки, у світлі одного з ліхтарів. Він виглядав так, ніби забрів кудись не туди і тепер думав, чи йти йому далі, чи повертатися назад. Руки адепта були схрещені на грудях, а сама постава насторожена, майже як в хижака.

 Їхні погляди зустрілись зовсім випадково. Колін здивувався — це було видно одразу. Не вдавано, не зухвало, без звичної іронії. Його брови ледь зійшлися, очі затрималися на ній довше, ніж дозволяла звичайна байдужість. Заборонене крило , — читалося в його погляді. — Що ти там робила? — несподівано вимовив Колін.

 Мія не відвела очей, вона просто дивилася у відповідь — спокійно, рівно.

— Те, що потрібно, — твердо відповіла дівчина.— І не твоя справа. — відповіла різко Мія.

 Колін повільно видихнув, його подив змінився чимось іншим — підозрою. Він ніби вперше побачив у ній не дівчину під протекторатом магістра, а когось іншого — сильного і незламного.

 Мія відчула, як на щоці опинилось щось маленьке і холодне, вона підняла погляд вгору, і побачила як у повітрі кружляли перші сніжинки. Легкі, майже невагомі, вони танули, ледь торкнувшись шкіри. Зима підкрадалася непомітно — так само, як і бал, що насувався з кожним днем.

 Їй раптом стало тривожно, адже перший сніг означав, що незабаром відбудеться бал, на якому буде присутня Рада Короля в повному складі. І вона — ще не готова до цього, принаймні, так здавалося Мії .

 Колін злегка нахилив голову, ніби хотів щось сказати, але не сказав. Він просто відступив на крок убік, звільняючи їй шлях. Мія пройшла повз, не прискорюючи ходу, і не озираючись. Та навіть коли світло гуртожитку вже було зовсім близько, вона знала — цей погляд залишився з нею, як попередження.

POV  Коліна

 Колін упізнав той коридор, з Якого виходила Мія, ще до того, як усвідомив це — темні арки, глухий камінь, світло, яке завжди горить не так, як у решті Академії.

 Вона вийшла звідти, і було видно, що опинилась там не випадково і не  заблукала. Мія йшла рівно, впевнено, ніби знала дорогу — і знала, навіщо туди заходила. Колін мимоволі напружився. «Що ти там робила, Міє?» В голові одна за одною спалахували версії — всі неправильні. Вона не була схожа на тих, хто нишком лазить у заборонені місця заради гострих відчуттів, а слава їй явно не була потрібна, особливо після всіх тих пліток.

 Вона не метушилася, не оглядалася, не ховалася. Була втомлена — так, виснажена — без сумніву, але від неї віяло чимось таким незвичайним, навіть небезпечним.

«Ти змінилася» — подумав він з несподіваною злістю. Колін зловив себе на дивному відчутті — не на перевазі, а на програші. Він не міг її зачепити, не міг спровокувати, не міг навіть позадиратися, як бувало зазвичай. « Ти небезпечна»  — промайнула думка, і він сам собі не сподобався за неї. — « Або я просто більше не розумію правил гри.»

 Перші сніжинки впали на камінь між ними. Академія спішила до світла, до тепла, до безпечних корпусів. А вона щойно вийшла звідти, куди заходять лише ті, кому дозволили — або ті, хто може собі це дозволити.

 Колін зробив крок убік, сам не знаючи чому. Не тому, що поступився, а тому, що вперше за довгий час вирішив не лізти туди, де може бути глибше, ніж здається. Це точно не випадковість— подумав він, дивлячись їй услід.