Розділ 29. Нескінченні стелажі 

— Хотіла б я побачити, як Колін намагається мовчати хоча б до вечора, — Ліана зітхнула, беручись за верхню полицю. — І перш ніж ти щось скажеш — вибач за цю ідею, я не думала, що Колін скаже зайве і нас покарають, хоча зараз це здається таким очевидним.  

 Мія повільно провела пальцями по корінцях книг, ніби відчуваючи залишкові потоки магії, що в’їлися в старий пергамент. 

— Я знаю, — спокійно сказала вона. — І я б не зупинила ні тебе, ні себе, навіть якби могла. 

 Ліана усміхнулась — коротко, без тіні жарту. 

— Бо він зайшов надто далеко, ми не були першими, над ким він жартував.  

— Бо він не розуміє меж, — виправила Мія. — А такі люди зупиняються лише тоді, коли стикаються з наслідками. 

 Вона витерла пил з фоліанта, але рухи були надто точні, надто зібрані — як під час контролю заклять. 

 Ліана опустилася поруч, сперлась плечем об стелаж. 

— Я знала, що ти погодишся, — тихо сказала вона. — У тобі є ця… глибина. Сила, яка не кричить, але змушує слухати. 

— Вона не для помсти, — відповіла Мія. — Вона для балансу. 

 В повітрі між ними на мить повисла тиша — густа, наче перед вивільненням магії. 

— Якщо Колін зробить висновки — добре, — додала Мія. — Якщо ні… у нас ще багато заборонених сторінок. 

 Ліана тихо засміялась і продовжила витирати столітній пил.  

— Нагадуй мені ніколи не ставати твоїм ворогом. 

— Я й не дозволю, — ледь помітно усміхнулась Мія. 

 Хвилин двадцять подруги очищали фоліанти в повній тиші і з великим завзяттям, але рано чи пізно, хтось мав здатись першим.  

— Я більше не можу, — Ліана притулилася чолом об холодний край стелажа. — Клянуся, ці полиці множаться, щойно я відвертаюся. Вони нескінченні. 

 Мія з усмішкою стерла пил з чергового фоліанта. 

— Це бібліотека, вона не терпить слабких. 

— Вона не терпить живих, — простогнала Ліана й повільно сповзла вниз, сідаючи просто на підлогу. — А мені ще готуватися до зіллєваріння. Якщо я завтра не здам настій стабілізації, професорка мене не просто вб’є — вона зробить це показово. 

 Мія кинула на неї уважний погляд. 

— Знову експериментуватимеш із пропорціями? 

— Я завжди експериментую, — Ліана скривилась. — Але цього разу ціна помилки — моє життя й репутація. 

 Вона зітхнула й подивилась на нескінченний ряд полиць. 

— Міє… відпусти мене, га? Я чесно більше не витримаю, а ці стелажі все одно нікуди не подінуться. 

 Мія на мить замовкла. У повітрі ледь вловимо здригнувся знайомий їй магічний фон — бібліотека реагувала на її присутність,приймала її рішення. 

— Іди вже, — сказала вона спокійно. — Я дороблю. 

Ліана різко підвела голову. 

— Ти серйозно, впораєшся сама? Тут ще пів крила! 

— Я знаю, — Мія кивнула. — Але ти потрібна мені живою.  

— Ти свята, — Ліана підвелась і швидко обійняла її, залишивши на мантії пилюку. — Ти найкраща подруга,  я тобі це поверну, клянусь. 

— Повернеш, — ледь усміхнулась Мія. — Просто не вибухни в аудиторії під час зіллєваріння. 

— Без обіцянок, але постараюсь. 

 Ліана схопила свої речі й поспіхом зникла між рядами, а Мія залишилась сама — серед старих книг, шурхоту сторінок, пилу й тиші.