Розділ 27. Витівка Коліна 

 Колін завжди з’являвся саме тоді, коли його найменше чекали, і цього разу винятків не було. Все почалося з дрібниці — настільки незначної, що будь-хто інший просто знизав би плечима й пішов далі, але Ліана була не з тих, хто ігнорує деталі. 

 Ще зранку вона відчула: щось не так. Її конспекти з рунної теорії виглядали знайомо — ті самі сторінки, той самий почерк, ті самі заголовки. Але варто було провести пальцем уздовж рядка, як формули починали зрадливо змінюватися місцями. Між символами спалахували дрібні магічні іскри — ледь помітні, проте надто точні, щоб бути випадковістю. 

— Чудово… — пробурмотіла вона, гортаючи сторінки. Вони не зникли, не зіпсувалися, але їх хтось навмисно зробив непридатними. 

 Трохи пізніше — нова «випадковість». На практикумі з теорії енергій,  із сфери Мії різко потягнуло димом. Не густим, не небезпечним — але достатнім, щоб привернути увагу. Мія розгублено застигла, вдивляючись у сферу. Вона точно нічого не переплутала, вона знала цей матеріал ідеально. 

— Це не випадково, — сухо сказала Ліана, дивлячись на сторінку свого записника. 

Мія насупилась і уважно подивилася на неї. 

— Сьогодні зранку, у мене мантія почала міняти відтінок кожні кілька хвилин. Синій, зелений, знову синій… — вона стиснула край тканини. — Це точно не мій стиль, і я нічого з нею не робила. 

 Вона не договорила, як з- за колони почувся тихий, майже задоволений смішок. Дівчата одночасно підвели погляди — Колін, і тут їм все стало зрозуміло. 

 Він спирався плечем об кам’яну колону, склавши руки на грудях, і виглядав так, ніби став свідком кумедної сценки, а не її причиною. Усмішка — лінива, самовпевнена. 

— Та ви що, дівчата, — протягнув він. — Я просто… експериментував. Академія ж для цього й існує, правда? 

 Першою заговорила Мія, її голос був рівний, але в очах з’явився холод. 

— Твої «експерименти» заважають навчанню. 

Колін хмикнув і вʼїдливо додав: 

— А твій вираз обличчя заважає мені отримувати задоволення.— Він підморгнув — зухвало, навмисно — і рушив геть, ніби був упевнений: усе зійде йому з рук. 

 Ліана промовчала, але це означало лише одне, хтось щойно зробив велику помилку. 

— Він не відчепиться, — тихо сказала Ліана, коли Колін зник за поворотом. — Якщо ми нічого не зробимо, він вирішить, що йому все дозволено. 

Мія зітхнула й уважно подивилася на подругу. 

— І що ти пропонуєш? 

Ліана повільно розтягнула губи в посмішці—  спокійній, але небезпечній. 

— Маленьку відповідь. Таку, щоб він запам’ятав, і щоб більше не мав бажання навіть дивитися в наш бік. 

 Вона ковзнула поглядом до Мії, яка саме складала книжки до сумки. 

— У мене навіть є ідея, головне — правильно розподілити ролі. 

 Мія кліпнула і перевела погляд на подругу.  

— Я вже боюся, це  поганий знак? 

— Це чудовий знак, — виправила Ліана. — Скажи, ти ж пам’ятаєш закляття ілюзорного резонансу? 

— Те, що підсилює побутову магію до абсурду? — Мія замислилася. — Так… але його зазвичай не використовують для жартів. 

Вона на мить вагалася, та зрештою додала:  

— Можливо, є інший спосіб помститися… без ризику вилетіти з Академії? 

 Ліана кивнула, цього разу серйозно зосередившись на роздумах.  

— Гаразд,  подумаємо. Але одне я знаю точно: Колін більше не повинен відчувати себе безкарним. 

 Мія стиснула ремінь сумки, а в грудях здригнулося дивне відчуття — суміш страху й величезного бажання покарати нахабу.