Розділ 23. Буря після затемнення

 Повернення до академії було мовчазним. Ярмаркові відголоски ще блукали у голові, але замість сміху й барв — тільки важка тінь невдачі. Кілл ішов попереду, зосереджений і напружений, Мелісія — поруч, на її обличчі не зчитувалась жодна емоція, окрім холодної рішучості. Ніхто з адептів не наважився питати, що буде далі, усі й так здогадувалися.

 У приймальні магістра темної магії панувала холодна тиша. Секретарка — суха, мов пергамент, — провела по них поглядом, у якому було більше злості, ніж слів. Мія відчула, як той погляд буквально вп’явся їй у спину і, навіть, злегка сіпнулась.

— Чекайте тут, — коротко сказала жінка незадоволеним тоном.

 Двері до кабінету зачинилися за Кіллом і Мелісією. Час тягнувся болісно повільно, Мія сиділа втупившись у підлогу, намагаючись не ловити поглядів друзів, але відчувала їхнє напруження кожною клітиною. За зачиненими дверима час від часу прорізався приглушений голос Валькрейна — глибокий, але стриманий….

 Нарешті двері відчинилися, і адепти, мов за мовчазною домовленістю, спрямували погляди вперед — у вузьку лінію між дверима та стіною, з якої лилося приглушене світло.

— Усі адепти — до мене, — грізно пролунало з кабінету.

 Кабінет магістра був темнішим, ніж зазвичай. Світло ламп лягало різкими тінями, ніби підкреслюючи кожен кут, кожну напружену лінію обличчя Алена Валькрейна.

 Він стояв за столом, кожен його мʼяз був напруженим, руки впирались у дерев’яну поверхню, а чорне вбрання додавало холодності і так напруженій атмосфері.

— Отже, — почав він холодно. — Я хочу почути від вас, що ви робили на ярмарку?

 На кілька секунд запанувала тиша, ніхто не наважувався відповідати розлюченому магістру. Ліана зробила крок уперед, думаючи, що родинні зв’язки, хоч і далекі, якось допоможуть згладити ситуацію, але як вона помилялася…

— Ми з друзями вирішили трохи розвіятися, — сказала Ліана рівно, але в її голосі бриніла стримувана впертість. — Після занять, без наміру втручатися у щось небезпечне.

 Ален повільно підвів брову, ледь стримуючи свій гнів який вже буквально рвався на волю.

— Це по-вашому — розвіятися? — холодно перепитав він.

Ален випрямився, вмить його постать стала могучою і загрозливою.

— У час, коли місто кишить нестабільною магією? Коли навіть досвідчені адепти не виходять без супроводу, а в королівстві вже є перші жертви?

— Ми не могли передбачити того, що станеться, але робили все для того, щоб бути обережними.

 На цих словах Валькрейна ніби підмінили, його погляд зробився холодним, гострим немов лезо, а артерії на шиї почали пришвидшено пульсувати. Він перевів погляд на решту, а Ліана вже встигла пошкодувати про те, що сказала кілька секунд тому.

— Ви навіть не вважали за потрібне повідомити про ваш вихід своїх наставників, — продовжив він, голос ставав гучнішим. — Ні слова, ні дозволу, ні поваги до правил академії.

 Валькрейн в'їдливо вдивлявся в кожного з адептів, намагаючись знайти в їхніх розгублених очах пояснення, та все було марно. І тут його погляд зупинився на Мії, вона одразу відчула як у неї холонуть пальці. Дівчина не могла навіть зрушити з місця, не те, щоб пояснити щось чи виправдатись.

— А ви, адептко, — голос Валькрейна різко зламався на нижчий регістр, — ви взагалі розуміли, куди йдете і для чого, прекрасно знаючи, що на вас може очікувати? Розуміли, що можете виснажити всі свої запаси магічної енергії, створюючи такий щит?  — У ньому вже не було холодної логіки, там вирувало щось інше, щось що накривало лорда з такою силою, яку він просто не міг стримувати. ..

 Мія відкрила рота, але Ліана знову втрутилася, передбачаючи, що гнів Валькрейна чомусь був готовий вилитись саме на Мію:

— Це було наше спільне рішення, — твердо сказала вона. — Ми хотіли лише трохи відпочити і розвіятися.

 Ален різко обернувся. — Я не питав тебе, Ліано. — і різко перевів свій погляд на Мію.

— Нічого більше не хочете мені розповісти, адептко Арен? —  Валькрейн наблизився на крок до Мії і його погляд вп’явся в дівчину, очікуючи відповідь.

 Мія дивилася на цього іншого Алена й не могла прийти до тями: тепер перед нею стояв не просто загадковий магістр, а чоловік, у чиєму голосі з’явилася жорстка, невідворотна владність, яка потребувала беззаперечної покори і відповідей на питання,  які він вже знав на перед, але прагнув почути це саме від неї.

 Мії знадобилися неабиякі зусилля, щоб почати відповідати без тремтіння в голосі.

—   Ні, магістре, я нічого особливого не бачила окрім Обскура і того,  що сталося зі мною та моїми друзями після цього.

 Голос зірвався з холодної межі — і перетворився на грізний грім.

—   Ви в цьому впевнені?  Зараз,  дивлячись мені в очі і говорячи, що нічого не бачили? — ледь не зриваючись на крик , проричав Ален.

—   Я відповіла на ваше питання, магістре. — тихим, але рішучим голосом відповіла Мія.

—    Ні, адептко, — різко відповів він— ви ухилились від правильної відповіді. І я чекаю пояснень тут і зараз — грубим голосом промовив Валькрейн.

— Ален, — різко втрутився Кілл. — Гальмуй, ти перегинаєш, розберемося з цим іншим разом.

 Проте Валькрейн попереджуюче повернув голову в бік до Кілла. — Усі… крім Мії — геть.— басом сказав він — іншого разу не буде, тут і зараз чекаю пояснень.

— Ален… — почала Мелісія. — ти перетинаєш межу, вона всього на всього опинилася не в тому місці і не в той час разом зі своїми друзями.

Та Ален, здається, більше нікого не чув, а його погляд був зосереджений тільки на Мії — Я сказав: вийти всім.

 Тиша обвалилася, мов плита — важка й нестерпна, така, що її, здавалося, можна було відчути на кінчику язика. Кілл і Мелісія перезирнулися — в їхніх поглядах спалахнула тривога, перемішана зі співчуттям, ніби те хиже, що щойно прокинулося у Валькрейні, не мало ніколи виходити з тіні й точно не призначалося для чужих очей. Не сказавши жодного слова, вони відступили мовчки, пропускаючи адептів вперед, і  закриваючи за собою двері.