Розділ 16. Розмова за кавою

 Кав’ярня ховалась у бічному крилі Академії, між старою оранжереєю та аркою, що вела до внутрішнього двору. Її не позначали гучні вивіски та помпезний дизайн — лише маленький дзвіночок над дверима, який дзвонів так м’яко, ніби вибачався за те, що потурбував.

 Всередині завжди було тепло, не від вогню — від атмосфери. Стіни кав’ярні були повністю вкриті фотографіями, старими замальовками й пам’ятними дрібницями. Тут можна було побачити все: пожовклі світлини адептів різних поколінь, групові портрети магістрів, де деякі з них виглядали підозріло молодими, записки з подяками, засушені гілочки трав, перев’язані стрічками, і навіть кілька уламків старих артефактів, які офіційно давно мали бути в архівах.

 Меблі були різні — ніби зібрані з усього Королівства. Дерев’яні столи з потертостями, м’які крісла, що скрипіли при русі, високі вікна з підвіконнями, де часто сиділи адепти з чашками чаю й книжками, які ніхто насправді не читав. А в  повітрі завжди змішувався запах свіжої випічки, кориці, трав, і чогось ще — ледве вловимого, заспокійливого, ніби сама кав’ярня накладала на відвідувачів легке закляття затишку. Ціни тут кусались, але ніхто ніколи не скаржився. Бо це було саме те місце, де можна відпочити від шуму та наповнитись спокоєм.

Розділ 16.1 Пані Лівʼє

 Власницею кавʼярні була пані Лівʼє, жінка невизначеного віку — про таких  кажуть: «вона тут була завжди».

 Невисока, з м’якими рухами й очима кольору теплого бурштину, що постійно усміхались — навіть тоді, коли губи залишались серйозними. Її волосся — темне з срібними пасмами — завжди було зібране в просту зачіску, а фартух виглядав так, ніби пережив більше історій, ніж половина архівів Академії.

 Пані Лівʼє знала більше, ніж слід, чула навіть те, чого не говорили в слух і просто обожнювала плітки, ніби це було сенсом її життя, окрім кав’ярні звісно ж. Вона ніколи не переказувала  чутки грубо, жінка вміло приправляла їх загадковістю і драматизмом.

— Ох, не знаю, чи це правда… — могла сказати вона, ставлячи чашку.

— Але кажуть, що деякі магістри мають дуже… цікаві слабкості.

 І цього було цілком  достатньо, щоб історія жила власним життям. Та попри свою любов до пліток, пані Лівʼє мала й інші, беззаперечні чесноти. Вона пекла неймовірні тістечка — легкі, повітряні, з начинками, рецепти яких нікому не відкривала. Її заварні креми вважалися кращими за будь-які заспокійливі зілля, а деякі адепти щиро вірили, що її макові пироги лікують розбите серце.

 А трав’яні чаї заговорені на заспокоєння, зміцнення, а іноді й зцілення…Про них ходили легенди, настільки напої подобались адептам. Чай вона заварювала повільно, зосереджено, ніби виконувала ритуал, а можливо так і було бо жінка навчалась в Ноктусі десятки років тому на факультеті зіллєваріння, їй так сподобалась побутова магія, що до цього дня вона не змогла відмовитись від простих, але дієвих і таких потрібних рецептів.

 Кожна чашка була підібрана індивідуально, жінка оцінювала стан адепта своєю внутрішньої і безпомилковою інтуїцією і давала саме той напій, який був потрібен йому саме зараз, не приймаючи жодних заперечень.

— Тобі сьогодні щось для нервів, — сказала б вона, навіть якщо ніхто не скаржився.

— А тобі — для ясності думок, і навіть не питай чому.

Розділ 16.2 Тиха розмова

Кав’ярня була напівпорожня — той дивний проміжок часу, коли сніданки вже закінчилися, а обіди ще не почалися. Ідеальний момент для магістрів: без свідків, без офіційних формулювань і без потреби удавати, що все під контролем.

 Мелісія повільно крутила ложечку в чашці, спостерігаючи, як по поверхні кави розбігаються кола, пара ароматного напою підіймалася вгору, ледь торкаючись її обличчя.

— Я не хотіла говорити про це в присутності Кілла, він зобовʼязаний про все доповідати короні, але справа може бути набагато складнішою,  ніж ми думали спочатку і торкатися королівського двору.   Дівчина не просто випадково опинилася в центрі подій, — мовила білявка так спокійно, ніби обговорювала погоду. — Мія — каталізатор.

 Ален зробив ковток, потім так само повільно видихнув.

— Я зрозумів це ще тоді, коли її батьки прийшли до мене з проханням, — відповів він. — Мене значно більше цікавить… навіщо.

— Ти завжди ставиш найнеприємніші запитання, — Мелісія всміхнулася тією самою усмішкою, якою колись дивилася на небезпечні артефакти, перш ніж торкнутися до них голими руками. — Для синхронізації.

— Поясни, — коротко кинув він.

— Вона не ламає контури, не створює нові, вона їх… замикає, — Мелісія злегка клацнула ложечкою об край чашки. — З’єднує те, що мало б вибухнути, утворюючи, при цьому, надпотужне енергетичне джерело.

 Ален мовчав, у його погляді темнішала рішучість — та сама, що з’являлася перед боєм. Кожен м’яз був готовий напружитися, якщо знадобиться, —щось підказувало лорду, що чорнокнижник був тільки початком.

— Саме таких каталізаторів використовували в старих ритуалах, — продовжила вона. — Коли сила була надто темною або надто нестабільною.

— Або вбивала носія, — сухо додав він.

— Саме так, — кивнула Мелісія і нахилилася ближче. — Поруч із нею твоя магія теж поводиться інакше, не прикидайся, що не відчуваєш.

 Він не відповів одразу.

— Відчуваю, — зрештою визнав Ален. — І мені це категорично не подобається.

— Бо це небезпечно? — легко уточнила вона.

— Бо це… — він замовк, — …занадто.

— Для тебе і для неї, — Мелісія зітхнула. — Вона не знає, ким є насправді. Її сила ще не слухається. Без посилених тренувань проблеми — питання часу.

Мелісія  знизала плечима і додала:

— Я б поставила на те, що саме тому магія чорнокнижника так швидко на неї вплинула. Якщо хтось зрозуміє, хто вона…

— …її почнуть використовувати, — різко перебив Ален.

— Або полювати, — тихіше додала вона. — Як це вже було, чорнокнижник обрав саме її не на осліп, він відчував хто вона така і вдало навчився контролювати її можливості. Ти маєш навчити її керувати своєю істинною силою просто негайно, якщо не хочеш, щоб з нею щось трапилось.