Розділ 15. Допит

 Ранок застав Мію наполегливим стукотом в двері, і в ту ж мить, дівчина зрозуміла, що цілий день буде не такий як треба.

—   Мія Арен, відчиняйте, вам офіційний лист — наказовим тоном вимовила наглядачка.

  Дівчина неохоче вилізла з-під теплої ковдри, спустила ступні на холодну підлогу і , накинувши на плечі шаль, поволі підійшла до дверей і потягнулась до ручки. Замок клацнув, двері відкрились , а перед адепткою постала жінка із суворим поглядом яка вже втрачала терпіння. Щоб хоч якось вирівняти ситуацію, Мія вирішила почати діалог першою.

—   Вітаю, пані наглядачко, — мовила дівчина— не одразу почула ваш стукіт в двері, не звикла до таких ранніх візитів.

—   Наказ магістра Валькрейна — сухо відповіла жінка і протягнула запрошення адептці.

 Мія на кілька хвилин навіть розгубилася і стояла ніби загіпнотизована, та, почувши багатозначне зітхання наглядачки, вмить зібралася і взяла документ.

 Запрошення було подано офіційно, не через секретаря— через виклик із печаткою магістра, що не могло не насторожити дівчину, та й прийти вона мала на конкретно визначений час і беззаперечно.

 Мію викликали після обіду. Вона здогадувалася, що ця розмова приємною не буде, адже стосуватиметься її минулого — Еріна. Дівчина була натягнута як струна, вона зовсім не хотіла згадувати події минулого та розуміла, що від цього нікуди не дітися.

 Адептка зайшла в приймальню, де її зустріла зовсім не привітна, а сьогодні ще і розлючена, секретарка. Мія здогадувалася, що такі спалахи злості, скоріше за все, були викликані приїздом білявки — конкурентки, та чомусь її здогади зовсім не тішили, а навпаки — дратували.

 Кабінет Алена Валькрейна зустрів її напівтемрявою, запахом старого пергаменту й тихим гулом захисних символів, вбудованих у стіни, але цього разу він був не сам.

— Адептка Мія Арен, — рівно мовив Валькрейн, коли вона зайшла. — Прошу, заходьте, не хвилюйтесь. Нам потрібно поставити лише кілька уточнюючих питань, які допомогли б у справі.

 Не хвилюйтесь, — подумки фиркнула Мія й таки підняла підборіддя— у кабінеті було ще двоє.

 Білявка — та сама, зі світлим плащем і уважним, проникливим поглядом. І чоловік із зеленими очима та ледь зухвалою усмішкою, який сидів на краю столу, ніби правила пристойності для нього існували лише як рекомендація.

— Це інспекторка Ради Безпеки Захисних контурів, леді Мілісія Сільвер, — представив Валькрейн. — А це — лорд Кілл Рейльванд, фахівець із поведінкової магії та… мій давній друг.

— Дуже давній, — підхопив Кілл і підморгнув Мії. — Майже з тих часів, коли Ален ще вмів посміхатися.

— Кілл, — попереджувальним тоном мовив Валькрейн.

— Мовчу, мовчу. — з усмішкою відповів лорд.

 Мія ледь стримала смішок, але кутики губ зрадницьки поповзли до гори і Кілл це помітив.

— Сідайте, адептко, — м’яко запропонував магістр. — Це формальність, але важлива.

— Формальність, — повторила вона, присівши. — І це після того, як ви запросили мене офіційним листом із печаткою? У вас вони завжди такі… урочисто-важливі?

 Кілл тихо присвиснув і навіть трохи насторожився, очікуючи вибухової реакції Валькрейна, проте , на його подив, нічого такого не сталося — Ален навіть не насупився, а навпаки намагався помʼякшити свій тон і ніби підбирав кожне слово.

— Я розумію ваше роздратування, — спокійно сказав він. — Але прошу відповісти на кілька запитань, це допоможе всім і в першу чергу вам, так як ми досі навіть припущення не маємо чому і в яких цілях хотіли використати саме вас.

— Я не з тих, хто щось приховує, — сухо відповіла Мія. — Якщо ви про листи Еріна — я вже передала їх вам.

— І ми вам за це вдячні, — втрутилася Мілісія. Її погляд раптом ковзнув нижче — до вирізу кофти.

 Амулет під тонким ланцюжком ледь помітно засвітився теплом.

— О, — тихо сказала вона і зробила крок ближче. — Це цікаво.

— Перепрошую… — Мія не встигла відреагувати, як Мілісія вже обережно взяла кулон між пальців, амулет тим часом спалахнув жаром.

— Ви знаєте, що це за артефакт? — поцікавилася інспекторка.

— Частково, — напружено відповіла Мія. — Він реагує… на магію.

— Не тільки, — ледь чутно сказала Мілісія й підняла погляд на Валькрейна, її губи торкнула загадкова усмішка. — Не тільки на магію, правда ж?

 Кілл зацікавлено перевів погляд з амулета на Алена.

— О, це стає дедалі цікавіше. — протягнув він не відводячи погляд від друга.

— Повернімося до справи, — різко, але стримано обірвав Валькрейн. — Він подивився на Мію і ніби зважувався щоб щось запитати.

— Перед тим, як ви втратили світосприйняття… чи було щось незвичне?

 Мія заплющила очі, змусивши себе згадати. Спогади нахлинули на нею лавиною так швидко, що вона аж здригнулася від несподіванки.

— Нічого особливого не пригадую окрім того, що в мене під дверима опинився цей лист. — повільно мовила вона, але…— трохи подумавши додала — хіба що дивний ледь вловимий запах, на який я тоді навіть не звернула уваги.

— Запах? — насторожилася Мілісія.

— Метал і… зола, але не свіжа, стара. Мені цей запах видався знайомим, тому я і пригадала його. Батько розповідав, що так пахнуть активовані вузли темної магії, які переписували кілька разів.

 У кімнаті стало тихо, а Ален, Кілл і Мілісія занепокоєно переглянулися між собою, ніби оцінюючи всю серйозність ситуації.

— Це важливо, — серйозно сказав Кілл. — Це означає, що той, хто це зробив, діяв не вперше.

— І не імпульсивно, — додав Валькрейн. — можливо з поплічником в Академії.

 Після цього,  опитування вирішили завершити, Мії подякували за надану інформацію і відпустили.

 В кабінеті все ще зберігалась напруга, та коли двері зачинилися, Кілл вирішив першим порушити тишу, щоб розрядити ситуацію:

— Скажу прямо, — він глянув на Алена з усмішкою. — Я б і сам не відмовився охороняти таку адептку. Рідкісне поєднання характеру й…