Розділ 14. Янгол і демон

 В Академії давно існувала негласна прикмета: якщо на її території одночасно з’являлися янгол і демон — значить, межі дозволеного вже порушено, а подія, що сталася, не підлягає замовчуванню. Такий союз ніколи не скликали через дрібниці.

 Того ранку повітря в коридорах було напружене, наче перед грозою. Валькрейн ішов уздовж кам’яних галерей упевненим, майже хижим кроком, не озираючись і не звертаючи уваги на здивовані погляди адептів. Поруч із ним трималася білявка — світла постать у стриманому вбранні, що різко контрастувала з його темною аурою. Вони рухалися синхронно, мов відпрацьований механізм, хоча між ними відчувалася напруга, яку неможливо було приховати.

 Вони не розмовляли. Не тому, що не мали що сказати — навпаки, їхнє мовчання було густішим за будь-які слова. Час від часу вона кидала на Валькрейна короткий, уважний погляд, у якому змішувалися стриманість і щось небезпечно особисте. Він же відповідав холодною зосередженістю, ніби кожен такий погляд нагадував про те, що мало залишитися в минулому.

 Академія шепотіла, плітки розносилися на кожному кроці, і нові версії були абсурднішими за попередні.

— Це вони…

— Янгол і демон.

— Кажуть, колись вони працювали разом.

— Не лише працювали, — обережно додавали інші.

— Не вигадуй.

— А ти бачила, як вона на нього дивиться?

 Шепіт ковзав слідом за ними, стікав зі сходів і ховався у нішах. Валькрейн це чув, вона — теж. І обоє розуміли: якщо Академія знову зібрала їх пліч-о-пліч, значить, цього разу небезпека значно більша, ніж старі образи, спільне минуле й те, про що не прийнято говорити вголос.

— Це вона, — зітхали першокурсниці.

— Його янгол.

— Колишня?

— Нинішня?

— Та хто їх розбере…

 Історія ходила різна, одні казали, що вони зустрічалися ще під час навчання. Інші — що між ними щось було, але закінчилось надто боляче і вони лишилися просто друзями. А дехто шепотів, що білявка так і не перестала його кохати. А він?— про нього не казали нічого напевно, мабуть тому, що складно було уявити Валькрейна турботливим та надійним партнером.

Розділ 14.1 Плітки

Плітки розповзалися Академією, мов дим, і Мія якимсь дивом опинялася саме там, де вони були найгустішими й найотруйнішими.

— Вони точно були разом.

— Та ні, придивіться уважніше — той чорнявий теж на неї дивиться.

— Може, вони всі троє?

— Янгол і демон…

— А той третій?

— Спокусник, очевидно.

 Мія чула це уривками — у коридорах, у бібліотеці, в їдальні — і дедалі частіше ловила себе на тому, що бачить їх усюди.

 Іноді Валькрейн розмовляв із білявкою наодинці. Вони стояли над схемами, схилившись над пергаментами, говорили тихо, зосереджено, так, ніби світ навколо зникав.

— Тут вузол нестабільний, — казала вона.

— Знаю, — відповідав він. — Я відчув це ще до прориву. Але щоб владнати все, потрібні підтверджені протоколи.

Іноді поруч з’являвся його друг…і тоді перепалки було не уникнути:

— Якщо ти ще раз скажеш «я ж казав», — ліниво тягнув той, — я навмисне зламаю щось дрібне, для балансу.

— Ти зламаєш — ти й лагодитимеш, — сухо відказував Валькрейн.

— О, жорстоко, я скаржитимусь Раді.

 А іноді вони стояли всі троє, жваво обговорювали щось і сміялись. Тоді Валькрейн виглядав… інакше, не магістром, не холодним лордом, просто чоловіком серед тих, кому довіряє.

 Мія щоразу відводила погляд — і щоразу запізно, проникливі очі магістра Валькрейна кожного разу настигали її і з цікавістю спостерігали за дівчиною.

— Мені байдуже, — переконувала вона себе, стискаючи книги. — Абсолютно.

 У цей момент амулет під коміром різко охолов. Настільки, що Мія здригнулась і мимоволі притисла долоню до грудей.

— Що з тобою?.. — прошепотіла вона.

 За кілька годин — навпаки, став гарячим, пульсуючим, ніби хтось торкнувся вогнем просто під шкірою. Мія зупинилась посеред коридору, намагаючись перевести подих, це тривало кілька днів без перестанку.

 Дівчина сама того не розуміючи, спостерігала за трійкою все частіше та частіше. Її переповнювали емоції, але дівчина не могла пояснити чому вона злилась, переконуючи себе, що її дратує лише нестабільна магія.

 Та амулет не погоджувався — то крижанів, мов лід, то палахкотів, мов вогонь. І з кожним днем це лякало дедалі більше, бо Мія починала розуміти страшну річ: амулет реагує не на них, він реагує на неї. І якщо це правда — то їй лишилось зрозуміти від чого залежать ці перепади настрою талісмана.

Розділ 14.2  Валькрейн і білявка

 Після довгого напруженого дня і важких відновлювальних заклять, друзі вирішили, що найкращим буде змінити обстановку і прогулятися територією Ноктуса. На при великий жаль, Рейнара в терміновому порядку був викликаний на засідання королівської палати, тому він одразу телепортуватися в місце призначення — такий собі величезний мінус, коли працюєш на корону.

 Проте Мілісія та Ален вирішили не змінювати своїх планів, адже коли їм ще вдасться ось так просто прогулятися і доторкнутися до спогадів минулого.

 Вони йшли алеєю повільно, без поспіху, так ніби весь світ чемно чекав, доки їм набридне мовчати. Кам’яні ліхтарі вже запалилися, тепле світло ковзало по плитці, по темному плащу магістра і світлому волоссю білявки, що переливалося  у вечірніх сутінках.

 З боку вони виглядали майже… гармонійно, як день і ніч, як янгол і демон. Магістр нахилився трохи ближче, щось сказав їй впівголоса, і дівчина засміялася — легко, щиро, торкнувшись його ліктя, ніби це було найприродніше місце для її руки. Кілька адептів, що проходили повз, мимоволі сповільнили крок. Хтось відвів погляд, хтось — навпаки, зацікавлено озирнувся.

— Ну звісно, — прошепотіла одна з дівчат, — магістр і його…

— Тихіше, — шикнули їй у відповідь. — Він же магістр. Хто знає, що він робить із тими, хто пліткує.