Розділ 13. Перевірка 

 Не встигнувши увійти в звичний темп навчання, Академія почала готуватись до чогось важливого, про що ніхто не говорив, але весь викладацький склад знав. Проо це свідчила якась надмірна метушливість та стурбованість професорів і персоналу, хоча від цього ситуація більш яснішою не ставала.  

 Після інцидентів із захисними контурами — тих самих, що тріщали в найнесподіваніших місцях і робили вигляд, ніби це абсолютно нормально, — надійшла офіційна звістка: приїжджає Рада Безпеки Захисних контурів. 

 Новина була з тих, що не потребують пояснень. Достатньо одного погляду викладачів, аби зрозуміти: все серйозно. Настільки серйозно, що навіть магія вирішила поводитись чемніше. 

 Академія відчула їхній приїзд ще до того, як перший портал остаточно відкрився. Захисні контури тихо задрижали, повітря стало густішим, ніби сама магія затамувала подих і вирішила не робити різких рухів. Адепти спершу не зрозуміли, що відбувається, але  чутки, як завжди, працювали швидше за будь-які офіційні оголошення. 

— Рада Безпеки Захисних контурів… — прошепотіла Ліана, визираючи у вікно. — Серйозно? Після всього цього? 

 Мія нічого не відповіла. Вона намагалася роздивитися новоприбулих якомога краще — і з кожною секундою усвідомлення серйозності ситуації впевнено влаштовувалося десь під ребрами. 

Розділ 13. 1. Далеке минуле   

 Це була не просто перевірка, колись вони сиділи в трьох за одним столом. Не за тим, який накривають для почесних гостей, і не за тим, де вирішують долі королівств. А за старим, подряпаним столом у дальній аудиторії Академії — там, де вікна завжди протягувало, а лампи блимали саме тоді, коли цього найменше хотілося. — Ален, Мілісія, Кілл. Троє адептів, яких викладачі або обожнювали, або недолюблювали, частіше — одночасно. 

 Вони були настільки різні, що це виглядало помилкою системи. Ален — стриманий, мов тінь. Завжди знав більше, ніж казав, і ніколи не робив зайвого руху. Мілісія — світла й уважна, з тією небезпечною ясністю розуму, що змушує сумніватися навіть у власних переконаннях. Кілл — різкий, дотепний, з усмішкою, яка могла або зняти напругу… або зробити її вдвічі гіршою — залежно від настрою. 

— Якщо це вибухне, — якось сказав Кілл, роздивляючись нестабільну формулу, — я хочу, щоб у звіті було написано: ми попереджали. 

— Якщо це вибухне, — сухо відповів Валькрейн, — ніхто не встигне нічого написати. 

— А я казала, — не відриваючи погляду від схеми, втрутилася Мілісія, — що треба було змінити вузол. 

 Вибуху тоді не сталося, і це стало першим підтвердженням того, що разом вони небезпечні не хаосом — а точністю. 

 Після Академії їхні шляхи мали розійтися, так,  принаймні, було написано в планах. Проте Королівський уряд вирішив інакше, проект в якому вони взяли участь не мав назви — лише код і був засекреченим верхівкою. Вони не мали права на помилку. Справа  стосувався захисних систем нового типу —контурів, прив’язаних не лише до місця, а й до живої магії. 

— Ви потрібні всі троє, — сказали їм тоді. — Окремо ви сильні, а разом  незамінні. 

 Вони працювали місяцями, проводили безсонні ночі, безкінечно сперечалися та приймали рішення, які не можна було обговорювати навіть пошепки. Саме там з’явилися речі, про які вони досі не наважуються говорити уголос:  

 Ален отримав свій шрам.  

Мілісія навчилась дивитися на магію глибше — холодніше, 

Кілл зрозумів, що деякі жарти краще залишати для тих, хто не знає правди. 

 А головне — вижили, і виконали завдання, але стали тими, хто знає більше, ніж дозволено. Тепер, зустрівшись знову в стінах Академії, вони  спілкувались поглядами,  уривками, та все одно розуміли один одного як ніхто інший.  

 Розділ 13. 2 Зустріч  

 На внутрішньому подвір’ї нарешті відкрився портал. Першою з нього вийшла Мілісія — світла, мов ранковий промінь. Біляве волосся спадало хвилями, а світлі очі уважно, але з живим блиском оглядали територію. Вона трималася так, ніби повернулася в рідне їй місце… хоча вже дуже давно тут не була.  

 За нею з’явився чоловік — високий, чорнявий, із короткою стрижкою та зеленими очима, в яких постійно жеврів вогник цікавості. Його усмішка була настільки легкою, що навіть захисні контури, здавалося, трохи розслабилися. 

— О, ні… — простогнала Ліана. — Цей точно небезпечний. Він усміхається і , між іншим, який же красунчик. 

— Він не виглядає страшним, — тихо зауважила Мія. 

— Саме тому, — серйозно кивнула Ліана. — Найстрашніші завжди такі. 

 І лише коли з головного входу їм назустріч вийшов лорд Ален Валькрейн, стало остаточно зрозуміло: це не просто перевірка. 

— Ален! — широко всміхнувся чорнявий, розкинувши руки. — Живий, цілий і досі такий похмурий, що аж ностальгія бере. 

— Ти не змінився, Кілл, — сухо відповів Валькрейн. — Все ще занадто багато говориш. 

— А ти все ще надто мало, — парирував той і підморгнув Мілісії. — Бачиш? Без мене він зовсім не веселий. 

— Ви обидва не змінились, — спокійно сказала Мілісія. — Просто навчилися краще ховати свої емоції, та й до того ж трохи подорослішали 

Погляд Валькрейна на мить потемнів, Кілл це помітив. 

— Не починай, — легко, але уважно мовив він. — Ми тут по роботі, не за спогадами. 

— Саме так, — кивнула Мілісія. — Контури порушувалися не раз, хтось грався з темною енергією занадто близько до ядра Академії. 

— Я знаю, — коротко відповів Ален. 

— Ми знаємо, що ти знаєш, — усміхнувся Рейнар. — І саме тому ми тут. 

 Вони рушили вглиб Академії — троє, чиї шляхи колись сплелися так тісно, що навіть час не зміг їх розвести. 

Адепти проводжали їх поглядами: 

— Вони виглядають, як день і ніч… 

— Янгол, демон і… щось між ними. 

Мія дивилася їм услід і не могла позбутися дивного відчуття, ніби  ці двоє знали про Валькрейна більше, ніж він дозволяв знати будь-кому.