Розділ 11. Ранок у бібліотеці 

 Бібліотека Академії прокидалася повільніше, ніж решта світу. Світло ранкового сонця лише торкалося високих вітражних вікон, розсипаючись на підлозі м’якими кольоровими плямами. Пил у повітрі здавався золотим, а тиша — живою. Тут не було порожнечі, тут було заспокоєння в тисячах стародавніх фоліантів з мудрістю і знаннями віків. 

 Мія сиділа за дальнім столом — тим самим, біля якого зазвичай ніхто не затримувався надовго, адже надто близько до секції стародавніх гримуарів, які час від часу самі обирали собі свого читача. Перед нею лежали розкриті книги, багато книг. Вона не пам’ятала, котрий за рахунком фоліант опинився в її руках і як довго дівчина його вивчала. Пальці ковзали по сторінках впевнено, майже механічно. Закляття — складні, багатошарові, з примітками дрібним шрифтом — більше не лякали, навпаки — вони заспокоювали. «Якщо я читаю — я не думаю. А якщо не думаю — не бачу перед собою темні коридори, зламану лінію захисту, руку, що тягне її вперед, і погляд… занадто знайомий.» —промайнуло думкою в її голові. Мія здригнулася й зробила глибокий вдих. 

— Зосередься, — прошепотіла собі. 

 За останні два тижні вона майже не спала. Сон приходив уривками, неглибокий, як поверхневе дихання, але вона вчилася, читала, практикувала. Використовувала закляття стабілізації, захисту, ментальної фіксації. І це працювало принаймні вдень, щоб відволіктись від думок.  

 Мія підкреслила рядок у своїх записах, зробила помітку на полях і раптом усвідомила — хтось стоїть поруч. 

— Ти знаєш, що нормальні адепти в цей час або сплять, або снідають? — зненацька застав її низький знайомий голос. Лорд Ален Валькрейн стояв  обпершись об книжкову полицю і дивився  прямо на Мію. 

— Схоже, що нормальність це не про мене — задумливо відповіла Мія і підвела на нього погляд. 

—Судячи з кількості списаних сторінок і гори підручників, ти підготувалась на рік вперед. — констатував магістр. 

— Мені не зашкодить, я пропустила цілий рік занять через свої переконання, які виявились хибними. 

— Мія... — важко зітхнув Ален — ти не винна в тому, що сталося, ти була під впливом.  

— Ви говорите як мій викладач чи як опікун ? — в'їдливо запитала дівчина. 

— Що до цього..., тобі не варто зайвий раз думати про це. Цей договір — більше формальність, щоб я міг захистити тебе, як в стінах академії, так і за її межами. 

— Але мене мали попередити, якщо не батьки, то хоча б ви. — крізь зуби процідила Мія.  

— Як ти це собі уявляєш? — не витримав Валькрейн — Викликав би тебе в кабінет, представився б твоїм викладачем і заодно опікуном? 

 Мія тільки не задоволено фиркнула і закотила очі, а Ален намагався не звертати увагу  і продовжував далі: 

— Щодо твоїх батьків.... маю надію, що ти перестала злитися на них, так було потрібно, тоді ти була.... — лорд на мить зупинився — надто вразлива. 

— Не думала, що ви будете оправдовувати моїх батьків, особливо після їх від'їзду та моїх пригод — відповіла дівчина. 

—Аж цікаво яку послугу зробив вам мій батько, що ви погодилися на все це? — з викликом у погляді запитала Мія. 

— Це давня історія... — трохи задумливо відповів Ален — твій батько допоміг мені в одній важливій справі і я не міг відмовити йому. Та й до того ж...я й без домовленостей вже давно хочу покарати того покидька. 

— Ви знаєте Еріна ? 

— Це немає жодного значення — холодно відповів магістр, зосередьтесь на теперішньому. Ваші батьки передали лист, ось візьміть — Ален на крок підступив ближче до дівчини та протягнув конверт. Мія взяла його неохоче та додала без зайвих думок: 

— Чудово, тепер ще й особисті листи буду отримувати тільки під вашим наглядом.  

— Не бачу в цьому нічого поганого, — зм'якшивши голос, відповів Ален — з вашим характером не завадило б вам ще й охорону приставити. — Магістр темної магії злегка усміхнувся, розвернувся і пішов. Дівчина тільки й встигла відкрити рота щоб навести свої контраргументи та, як це завжди буває, нічого влучного не спало на думку.  

Розділ 11.1. Спогади 

 Мія сиділа, стискаючи в руках конверт, і ніяк не наважувалася його відкрити. Серце тягнуло до теплих рядків, але страх виявився сильнішим. Вона боялася, що цього разу їх викликали надовго. Хоча злість через договір, про який вона і гадки не мала, не відступала, ця думка злила її більше.  

 Роздуми потягнули за собою спогади. Раптом, уперше за весь час перебування в Академії Ноктус, дівчину огорнули сум і гостра туга за рідними. Вона згадувала ті дні, коли життя було простішим і теплішим — ще до «затемнення» її свідомості, задовго до появи Еріна. 

 Перед очима постали суботні ранки — їхня незмінна сімейна традиція. Щосуботи Мія з мамою готували млинці, наспівуючи безтурботні пісеньки. Запах страви й меду повільно заповнював дім, і незабаром сходами спускався батько — з легкою усмішкою, ще сонний, але вже щасливий. Він завжди хвалив своїх господинь і жартома стверджував, що саме заради цих ранків варто прокидатися. Тепер, серед холодних стін Академії, Мії особливо бракувало тієї домашньої теплоти. 

 Спогади змінювали один одного, повертаючи її до вечорів біля каміна. Там, у напівтемряві, батько розповідав про магічні історії й стародавні артефакти — ті самі, що колись стали рушійною силою магії. Він ділився знаннями обережно, ніби зважуючи кожне слово, адже був переконаний: одного дня Мії доведеться скористатися цим спадком. Водночас у його погляді завжди жила надія, що ця мить настане якомога пізніше або взагалі ніколи не настане. 

 Едгар Арен був стриманим чоловіком — худорлявим, середнього зросту. У темному волоссі вже проступала сивина на скронях, а в погляді зчитувався спокійний розум і невичерпне терпіння. Він майже все життя служив у таємній службі короля, але після одруження родина оселилася в невеличкому містечку, і Едгар частково відійшов від справ. Та останні події змусили його повернутися. Часом він запитував себе, чи справді йому потрібна ця посада тепер — особливо після того, як поплічники чорнокнижників дісталися навіть до Мії, підсунувши їй Еріна.