Розділ 9. Втеча

 Тієї ж ночі Мія сиділа на ліжку, стискаючи в пальцях новий лист. Папір був тонкий, майже невагомий, але здавалося, що він важить більше, ніж будь-який підручник із заборонених дисциплін. Слова вбивалися в пам’ять оловʼяними літерами одразу, без потреби перечитувати: «Ти бачиш? Вони бояться втратити контроль. Я чекаю. Ти знаєш де.»

 Дівчина навіть не здригнулася, вона не відчувала ані страху, ані здивування. Це й лякало найбільше — десь глибоко, на самому дні свідомості, ще залишалося розуміння, що мало б бути інакше. Але воно було приглушене, відсунуте, ніби за товстою стіною. Думки Мії текли рівно й холодно, не чіпляючись одна за одну. Вона більше не вагалася, не зважувала варіанти, не ставила запитань. Вона знала, що має робити. Це знання було чужим — і водночас дивно правильним для неї зараз, в цей самий момент.

 Амулет на грудях раптом став холодним. Не просто прохолодним — крижано-чужим, наче між ними пролягла відстань. Мія опустила погляд і відчула коротке роздратування, майже образу. Наче це він зрадив її. Наче він був частиною того контролю, від якого вона втомилася, хоча ще вчора вважала його захистом.

 Вона одним ривком зняла амулет і поклала його в шухляду, не озираючись, не вагаючись. Дерево глухо стукнуло, коли шухляда зачинилася, і в цьому звуці було щось остаточне. Ніби вона щойно відрізала нитку, що пов’язувала її з колишньою собою — тією, яка ще сумнівалася, ще слухала, ще чекала дозволу.

 У кімнаті стало тихіше або, можливо, це просто вона перестала чути щось важливе.

 Мія підвелася й підійшла до вікна. Ніч здавалася глибшою, ніж зазвичай, але не загрозливою. Навпаки — знайомою, майже дружньою. Її відображення в склі дивилося спокійно, зосереджено, з холодною ясністю в очах. Цей погляд був упевнений, зосереджений  і зовсім не її.

Темрява діяла підступно, вона не забирала волю — вона підмінювала її, крок за кроком, думка за думкою, доки чужий вибір починав здаватися єдино можливим.

Розділ 9.1. Вплив

 Ніч закутала їх в своє мовчання... Мія йшла поруч з Еріном, майже не відчуваючи землі під ногами. Захисні контури Академії тремтіли й розходилися перед ними, ніби впізнавали того, хто мав право проходу… або того, хто вмів змусити їх помилитися.

— Ще трохи, — прошепотів Ерін їй на вухо. — Бачиш? Вони не такі непорушні, як тобі казали.

 Він тримав її за руку занадто міцно, але Мія цього не помічала. І раптом — ніби хтось різко зірвав пелену з очей. Холод пройшовся по шкірі, а серце немов стислося від болю .

— Що… — вона зупинилась. — Що ми робимо?

 Світ навколо став різким, все стало чіткішим Захисні символи пульсували темним світлом перед очима, повітря різало легені, а в руці Еріна вона раптом відчула не тепло — тиск.

— Еріне… — її голос затремтів. — Це… це не так мало бути.

 Він обернувся повільно, і його обличчя змінилося, стало хижим, відразливим, надто лякаючим.

— Ти що, передумала? — холодно спитав він. — Зараз?

— Я не… я не хотіла тікати так, — Мія зробила крок назад. — Я ніби… ніби не я була весь цей час.

 Його пальці стиснули руку боляче. — Не починай, — різко сказав Ерін. — Ти сама цього хотіла.

— Ні! — вона спробувала вирватися. — Відпусти!

— Пізно, — прошипів він і смикнув її за собою. — Я не дозволю тобі зіпсувати все через хвилинну слабкість.

 В її очах промайнув страх, страх перед людиною яку вона колись відчайдушно кохала — мабуть. Дівчина ще раз спробувала вивільнити руку з чіпкої хватки чаклуна, та в неї нічого не вийшло і вона безпорадно пленталася позаду нього. Мія вже встигла подумати, що для неї це стане кінцем, сльози без упину котилися по її щоках, і вона зрозуміла, що це та пітьма, з якої практично не можливо вибратись.

Розділ 9.2 непохитний Валькрейн

Валькрейн знав, на що може піти чорнокнижник не з простих чуток. Той ніколи не обмежувався напівзаходами — якщо він простягав руку, то не для того, щоб торкнутися, а щоб забрати. Виманити Мію з Академії, змусити її зробити крок за межі захисних контурів, а потім спробувати привласнити — не як адептку, а як ресурс, як доказ власної зверхності. Ерін завжди прагнув не стільки сили, скільки підтвердження, що він здатен порушувати правила, які інші вважали непорушними.

 Магістр також був певен : чорнокнижник не піде напролом, він шукатиме момент, коли захист буде формально цілим, але внутрішньо ослабленим — коли сама жертва зробить крок назустріч. Саме так працювала чорна магія: вона не ламала контури, вона змушувала людину вийти з них добровільно, не відчуваючи загрози. І якщо Мія перетне межу сама, Академія не зможе втримати її без прямого втручання.

 Лорд Ален Валькрейн був готовий до цього бою. Додаткові вузли були вплетені в захисні схеми ще до того, як з’явився перший імпульс. Резонансні пастки чекали на спробу пробою, а особисті якорі були налаштовані лише на один сигнатурний відбиток — її. Він не збирався ловити Еріна силою, він дозволить йому зробити хід, а потім — відповість. Холодно, точно і без права на другий крок.

Розділ 9.3. Тінь, що проривається крізь темряву

  В одну  мить темряву розрізала світлова хвиля і зʼявився він — лорд Ален Валькрейн.

— Відпусти її. — Голос прозвучав рівно, грізно і змусив повітря здригнутися. Ерін різко обернувся...Між тінями стояв магістр. Темрява слухалася його, не вирувала — чекала. Наче сам час зупинився, а повітря просякло напругою та магією як передвісник бурі.

— Ти зайшов занадто далеко, — сказав Ален спокійно, але твердо. — Відпусти її добровільно і я дозволю тобі піти.

 Ерін усміхнувся. — Дозволиш? — він коротко засміявся. — Ти нічого тут не вирішуєш. Вона зробила вибір.

— Під впливом твоєї магії, — холодно відповів Ален. — Я не залишаю чорнокнижників живими.

— Гучні слова, — Ерін різко притягнув Мію до себе. — Але подивись на неї, вона сама пішла, я лише допоміг їй втекти з клітки під назвою Академія.